В одному кафе при торговому центрі замовила каву, чекаючи на подругу. Поруч за столиком сиділа пара юних, із тих, які цілуються так захоплено, що не помічають, здається, нікого. За кілька хвилин до них підсіла бабця з пиріжком.
Гарненька, чистенька така бабця. І це тоді, коли поруч було кілька ніким не зайнятих столиків…
Мені стало цікаво спостерігати за цим. Але нічого, окрім того, що молоді продовжували цілуватися, а бабуся — їсти пиріжок, далі не відбувалося. Вони не заважали один одному — кожен займався своїм.
Бабуся, переобідавши, звелася і, перш, ніж піти, голосно промовила: «А що вдома цілуватися нема де?»
Ті перервали своє заняття й лише усміхалися у відповідь.
«У мене з чоловіком теж не було де, — сказала вона, подивившись чомусь у мій бік. — Хатинка маленька, нас двоє, його мама, дідусь старенький і молодший брат. Первістка свого у гайочку зачали. А донечка вже у квартирі в Києві знайшлася».
Бабуся пішла.
Молоді знову повернулися до свого, а ми з подругою, яка на той час вже сиділа поруч, довго мовчки дивилися услід бабусі. Стільки тепла було в ній, що аж погляд несила відвести…
Тетяна Череп-Пероганич
