На Чернігівщині понад сотня кандидатів історичних наук, але… і досі не захищено жодної (!) дисертації про партизанський рух на Чернігівщині в 1941-1943 рр. Написати її, здається, не така вже й складність — безліч матеріалів, документів у місцевих архівах! Однак… маємо те, що маємо. Ця тема для ґрунтовного наукового осмислення ще чекає на свого ретельного дослідника.
Разом з тим солідний підмурівок у цій справі вже зробив завідуючий філією Чернігівського історичного музею імені В. Тарновського «Військово-історичний музей» Михайло Жорохов. Він як історик-переселенець з Донбасу за останній рік по-справжньому «вистрілив» чотирма книгами, які привернули мою увагу: «Червоні партизани Добрянщини: за лаштунками радянських міфів», «Іван Бовкун: кривавий шлях «народного месника», «Підпільна група Якова Батюка: кінець легенди», «Юрій Збанацький: фальшивий герой із радянського дитинства».
Ці студії про минуле читаєш як детектив.
Чому? Бо вони відкривають реальну правду про дії партизанських зверхників, нарешті (!) дають більш-менш повну, а не лаковано-спотворену картину подій у ті сумні часи на Придесенні. Автор занурився у звіти народних месників, перевірки їх діянь органами безпеки, скарги, допити-свідчення учасників опору.
Чесно кажучи, моторошно стає від того, як фальшувалася відразу після 1943 р. діяльність партизанських загонів приписками убитих німців (скажімо, за звітом Ю. Збанацького у квітні 1943 р. біля Євминки знищено 30 гітлерівців. Насправді – жодного! 16 березня, звітує Збанацький – вбито 14, насправді – 2).
Привертає увагу особа відомого письменника Юрія Збанацького, який наказав розстріляти… свою «партизанську дружину» та її батька (законна дружина була в евакуації), потім почав жити з юною дівчиною. Під час форсування Червоною армією Десни лежав хворим, але… невдовзі за забезпечення переправи через цю річку… отримав звання Героя Радянського Союзу.
Томи справи про його перебування в чернігівській тюрмі, вбивство коханки залишають сумне враження про цю особистість. За кілька місяців у його загоні, за даними звіту, «разоблачено и уничтожено 184 шпиона» (фактично більше, ніж окупантів(!); тобто людей, які прийшли до партизанів, розстрілювали за підозрами у співробітництві з ворогом!). Партизанський командир І. Бовкун виборював владу серед партизанів розстрілами конкурентів. Таке враження, що боротьба за владу була для нього головнішою, ніж з гітлерівцями.
Сумна історія ніжинської групи підпільників Якова Батюка, розстріляних окупантами. Юні дівчатка та хлопці. Красиві обличчя. М. Жорохов показав, як з них «ліпили» «Молоду гвардію», приписуючи їм те, чого вони не робили. Хтось, може, закине докір автору: навіщо це він «розколупав»? Та його студія – добре нагадування про цих молодих людей, які не побоялися стати на бій з ворогами без всякого «партійного впливу», за покликом серця. Не їхня вина, що для належного пошанування учасників опору у радянські часи потрібно було бути або комуністами, або комсомольцями.
… Додам, що книги-розслідування написані на одному подиху – автор і сам захопився відкритими для нього документами, віднайденими в архівах Чернігова, Києва, Москви, і виклав пошукові студії з почуттям ось-ось віднайденої істини. Зрозуміло, це — море вражень, не завжди послідовне та логічно оформлене. Проте… воно, як би там не було, змушує по-новому переосмислювати багато лакованих сторінок нашої історії, побачити за вимальованим фасадом опору й трагіку, драму буття простих людей, їх пристосування до нелюдських умов, виживання між протиборствуючими силами у Другій світовій війні.
Сергій Павленко
Мій батько 16 річний юнак 1925 року народження був у цьому партизанському загоні.
Баба моя його мати пекла хліб для партизан.Їхне село Сукачі було спалене,як партизанське,а згодом виселили і зробили там полігон.Знаю,як карателі прийшли в село і в партизанському загоні знали,що будуть палити село і загін відправили на Брянщину.
Мій батько і ще 5 юнаків прийшли і кого змогли забрати з села ,того врятували.
А ще знаю з розповіді баби моєї однокласниці ,як їх загнали в клуб,щоб спалити з малими дітьми,а німець її з дітками і ще декількох жінок вигнав прикладом з будинку і відпустив.
А коли наїхали поліцаї,то вже нікого не випустили ,а підпалили будинок і там згоріло 154 чоловіки.
Нарешті! Я вдячний історику-переселенецю з Донбасу Михайлу Жорохову за правдиву інформацію про злочини партизанських командирів. А то в більшості краєзнавчих музеїв Чернігівщини досі прославляють тих «героїв». Ще чекають своєї черги «герой» Кривец, не написали про підлість колишнього політрука роти Таранущенка, який при невідомих обставинах «відстав» від своєї частини, про «генерала НКВД Фёдорова». Та чому дивуватись, якщо Герб області досі прикрає двоголовий російський виродок?