Суспільство

Гріх

Ця новелетка відповідь декому з колег. Особливо тим, що дарують свої «скороспілі» книжки, зі словами: «Ви ж напишете про мою книгу. Наперед дякую». Чому я оприлюднюю оцей свій давній твір? Тому, що над ним я працювала цілий рік.

***
Великим ключем батюшка відімкнув замок. Двері легко подалися, і він зайшов до церкви. Перехрестився, став на коліна. Опустив голову і ніби вкляк. Чорне волосся спадало на чорний підрясник, на високе чоло, затуляло неспокій в очах. Стояв на колінах довго, нарешті підвівся.

З усіх боків, навіть зі стелі на нього дивилися суворі очі святих великомучеників. Підійшов до вівтаря і знову опустився на коліна. Перехрестився, підвів очі на ікону Спасителя. Підборіддя йому затремтіло, коли упівголоса вимовив:
– Помилуй мя, Боже, по великій милості Твоїй і по множеству щедрот Твоїх, очисти беззаконіє моє. Наіпаче очисти мя від беззаконня і від гріха очисти мя.

Сльоза скотилася у густу бороду. На якийсь час замовк, молитвено складені перед грудьми великі чоловічі руки безсило опали до підлоги. Зітхнув важко. Не зітхнув, а застогнав уголос. Потім знову підніс руку до чола.
– Яко беззаконіє моє аз знаю і гріх мій переді мною аз вину… – закрив обличчя долонями і заридав. – Прости мені, Господи. Прости мені…

Каявся щиро, але відчував і не міг подолати у собі той солодкий щем, який наростав з кожним словом, з кожною хвилиною.

До вранішньої відправи було ще далеко. Ніхто не турбував отця Володимира, окрім власного сумління. Носив глибоку рану в собі не тільки із Афганістану. Мав дружину і доньку, а кохав сусідку Олесю. І так кохав, що часом не міг зрозуміти – чи то осколок підступає до серця, чи то болить у ньому його любов. Але про те ніхто не знав, навіть не здогадувався.

Сама Олеся часто називала його не «отче Володимире», а просто – Володя. Жартувала із його старої ряси і так, жартуючи, одного разу сказала: «Гляди ж, Володю, щоб нову рясу надів, коли вінчатимеш мене з Андрієм». Тоді у нього несподівано вирвалося: «А як же я на світі житиму, коли ти вийдеш заміж?»

Сьогодні б Олеся вінчалася. Отець Володимир підвівся з колін і поставив перед вівтарем велику свічку. Промовив тихо:
– Упокой, Господи, душу раба Твого Андрія.
Притулився плечем до дерев’яної колони посеред церкви, заплющив очі. Уявляв собі, як одягне нову рясу, візьме в руки великий срібний хрест, а вона стане перед ним вся в білому, наче ангел небесний. Він би її так обвінчав, як нікого у цілому світі. Чому той хлопець так поспішав? Чому дві золоті обручки упали на дорогу, біля розбитого мотоцикла?

Карався отець Володимир, але більше від того, що його душа осміхалася гріховно, рвалася із грудей, аж до куполів, і билася-билася об урочисто мовчазні дзвони.

Валентина Мастєрова
м. Мена, 1994 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.