Я народився в русифікованому містечку, де було негласне правило: «паукраінскі» говорили або селюки, або кугути, або вимушено на уроках мови. Так, мову викладали в школі, однак в побуті не послугувалися. Відповідно оріентири були на расєю, москву і пушкіних-достоєвських з висоцькими-розенбаумами.
Мова лишалася таким собі «історичним непорозумінням», якою хтось колись шось писав «у сиву давнину».
Оскільки моя дерусифікація відбулася в дорослому віці і стала свідомим вибором, то часом мої пасажі щодо руского язика, а, звісно ж, і совка, не завжди зрозумілі тим, для кого українська була рідна від народження.
Так ось.
Русифіковані українці, які з різних причин зробили вибір і повернулися в рідне мовне поле, реагують на мовне питання набагато гостріше за україномовних від народження. Бо їм так чи інак довелося осмислити і відстояти свій вибір. Для них мова — це не лише засіб комунікації, а більше — маркер «свій-чужий».
Я — свій! Дивіться, я свій! Ви чуєте мене? Я свій! Ви точно чуєте? Я українець! Їм не вдалося! Я сильніший за них! Все це лунає в голові русифікованого українця, який знову заговорив українською! Особливо на початках. Однак все це абсолютно не зрозуміло тим, хто від початку говорив українською.
Це всеодно, якби людина, яка змогла відбити у злодія гаманець, взялася б пояснювати свої відчуття тому, кого ніколи не грабували. Або якби косоокий після операції намагався б пояснювати як круто сфокусовано дивитися на світ людині, яка ніколи не мала проблем стосовно зору.
І це абсолютно не означає, що україномовна людина не зрозуміє почуттів дерусифікованої. Розуміє! Однак вона ними не житиме, це не її почуття.
Саме тому я завжди намагаюсь підтримати кожного, хто проходить складний і болісний процес дерусифікації. Часом людям дуже важко, бо успіхи межують з провалами і піднесення — зі зневірою у власних силах. Тож якщо у когось є такі знайомі, підтримуйте їх! Іншого шляху повернення до рідної мови, окрім як масово на неї переходити, не існує.
Невсеремось!!!
Руслан Горовий
