Їхали з пляжу.
Сіли в маршрутне таксі, так зване. То скотовозка, яку використовують для перевезення людей. Ну, то інше.
Маршрутка забита повністю.
Тому і не змогла навіть дістати телефон, щоб все це зазняти.
Стою біля водія і бачу, що вже чотири зупинки він їде і… пише в телефоні. Просто в час, коли ми їдемо, він з кимось активно переписується!!!
Не витримала та роблю зауваження.
Прошу його, прошу чемно, відкласти телефон та дивитися на дорогу. На що водій відповідає, що я його нервую.
Далі цікавіше.
Якийсь дядечко, років 65-ти, починає на мене кричати, щоб я не сміла нервувати водія (??!!!).
Далі ще цікавіше.
Я спробувала пояснити дядєчкові, що його життю є реальна загроза, бо водій не дивиться на дорогу.
Де там –ні, «… не нервуйте водія».
А далі підпрягається ще одна людина.
Ну, такий великий мужчина, і… геть без зубів. І він мені каже: «Закрой пасть, стерва» (??!!!).
І то нічого, що між нами стоїть моя дитина 10-ти років. То таке. Для «руського міра», що оселився в Україні, то несуттєві дрібниці.
Ну, далі більше.
Здивувало інше. В маршрутці було десь 40 людей, котрі були, ну, дуже схожі на добропорядних. І всі вони мовчали! Повідвертали голови.
І мені стало за них страшно.
Вони навіть не усвідомлюють, що в одну мить можуть загинути! І все тому, що мовчать. Мені навіть здалося, що їх не лякає те, що вони можуть загинути. Мені здалося, що вони до того вже готові. Готові до заклання.
Але я не можу залишити таку країну своїм діточкам.
Це жах якийсь. Має бути вихід. Щось треба робити!!!
Наталія Анісімова
