Суспільство

Хто герой?

Мені не подобається нездоровий пієтет українців до своїх президентів. В цьому ми частково схожі до росіян і цього варто позбуватись. Вождизм як спосіб взаємодії народу із владою — пережиток минулого, він безнадійно застарів і залишився у 20-му сторіччі. Українці за останні три десятиріччя гуртом вчинили дуже багато вражаюче важливих речей для своєї країни, але скромно віднікувались від них, перекладаючи усі заслуги на топ-менеджерів нашої країни, а тим не бракувало нахабства ці заслуги присвоювати і брязчати ними, як медалями.

Не президенти здобули нам незалежність від СССР, стримали агресію росії у 2014-му і відбили напад у 2022-му.

Пам’ятаєте книжку Ганни Арендт «Банальність зла»? Де вона вперше явила світу просту і правдиву ідею, що не диктатори відповідальні за Голокост та інші злочини другої світової, а прості звичайні люди. Так от, це працює і в інший бік. За велике добро та великі перемоги відповідальні такі ж прості добрі і хоробрі люди. Які просто стають і роблять це. Банальність добра.

Народ без президента існуватиме, а президент без народу — ніколи. Не варто знецінювати наш вплив як спільноти, зводячи усі наші успіхи і досягнення до конкретних окремих персоналій. Будь-яких, безвідносно.

Колись хтось сказав, що для України корисніше ставити пам’ятники не Бандері, а бандерівцям. Я з цим твердженням абсолютно згоден. Визначні персоналії однаково отримають свою частку уваги і заслужене визнання. Але нам варто вчитись поважати себе як народ, як людей, здатних взаємодіяти між собою на горизонтальному рівні. Спільноту, котра здатна до дивовижної самоорганізації та ефективної взаємодії. Бо це нас формує і вирізняє. І це нас тримає.

Володимир Гевко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.