На території Києво-Печерської лаври, до речі, похоронений Петро Столипін. Колишній прем‘єр Російської імперії, і гнобитель України. Його вбили у Києві. На території лаври похоронені полковник Іван Іскра та Василій Кочубей — тобто люди, які намагалися «здати» гетьмана Івана Мазепу царю Петру.
Мені не подобається нездоровий пієтет українців до своїх президентів. В цьому ми частково схожі до росіян і цього варто позбуватись. Вождизм як спосіб взаємодії народу із владою — пережиток минулого, він безнадійно застарів і залишився у 20-му сторіччі. Українці за останні три десятиріччя гуртом вчинили дуже багато вражаюче важливих речей для своєї країни, але скромно віднікувались від них, перекладаючи усі заслуги на топ-менеджерів нашої країни, а тим не бракувало нахабства ці заслуги присвоювати і брязчати ними, як медалями.
Нарешті відпустка! Але не така, яку я хотів… Мене госпіталізували. Не поранення! Старі рани дали про себе знати… Коли йшов коридорами хірургії, відчуття ейфорії від переможних наступів зникло відразу, бо я на свої очі побачив ціну цих перемог. Усі ліжка були зайняті пораненими бійцями, більшість з яких вже ніколи не повернуться до строю. Ампутовані кінцівки, згаслі погляди, покалічені обличчя і долі…
Нещодавно я відшукав у старій книжці вірш товариша студентських років Василя Нікітіна. Вірш, може, дещо й особистий, але ж насправді в стилі Василя, напрочуд іронічний і водночас талановитий. Історія його така. Пізньої осені 1986 року я приїхав у містечко Короп у відрядження написати щось (уже не пам’ятаю що) для «Деснянської правди», в яку тільки-но перейшов з молодіжної газети, і відразу попрошкував до «районки» з незвичайною, як для радянських часів, назвою «Нові горизонти», яку очолював Нікітін.
