В нас на вулиці в дитинстві вважалося найкрутішою смертю — розбитися на мотоциклі. Шоб гнати без шолома, і вітер — в обличчя, а потім хлоп — і мозок по дереву…
— Ти чула, Славік з бурси на «Яві» прямо в стовпа в’їхав? — ридала випускниця Свєтка.
— Та ти шо?! Отой – високий, красівий, шо зі шрамом на щоці? — починала підвивати її однолітка Катька.
— Та нє! То Саньок, а це Славік, той, шо рудий!
— Та все одно шкода, — вже ридма ридала Катька. — Коли похорон..?
Ми, чуючи ці ридання, потайки мріяли про таку саму смерть. Сісти на «Яву», або навіть на «Іж-Планета Спорт», розігнатися у всіх на виду і… прямо в автобусну зупинку. Або у військовий «Урал» щоб стовідсотково. І тоді всі дівчата будуть ридать, а пацани, навіть вороги, ходитимуть потупивши очі і закусивши губу.
— А ти рєчь на могилі скажеш, і Пашка тоже, — домовлялися ми один з одним, — а Катька з другого під’їзда хай не плаче, брехуха. Вона мене не любить, просто за всіма плаче, тонкосльоза.
Вопщім ми з Віталькою вирішили вкрасти в його батька «МТ» з люлькою і геройськи загинути.
Написали останні листи і пішли в гараж. А мотоцикл, гадство, не завівся. Виявилося, в бакові просто не було бензина. А потім прибіг Віталькін батько і ми дійсно ледь не загинули, но вже від ременяки.
А вже як змогли за пару днів сісти на свої сині дупи, то вирішили, шо вмирать — то дуже боляче. Жити легше.
А тут саме фільм «Рембо» у відеосалонах появився, то всі з мотоциклів переключилися на самострєли.
Руслан Горовий
