— Канстанцін, ви же прєкрасно гаваріте па рускі, зачем вам етат украінскій? (наголос у слові «украінскій» було зроблено правильно, бо панночка освічена і навіть у деяких питаннях розумна)…
— Бо я, пані Юліє, не хочу більше розмовляти російською (намагаюсь бути толерастом і не вживати термін «московська»).
Означену пані (клієнтку) вже знав до того десь років зо два, нормально співпрацювали, іноді вже були на «ти»…
— Рагатий етат украінскій, ра-га-тий…
Що б так називали мою мову не чув давно, напевно, ще з часу срср…
Я тактовно зробив панночці зауваження. Сказав, що дуже би просив не ображати мою мову, та ще й на землі, мені Богом даній…
Але панночка затялась, і далі розбризкувала отруйну слину про «рагатий етат український»… Тоді я їй знову ж таки спокійно, без емоцій повідомив, що на цьому наші ділові відносини розриваються.
Я закінчив роботу — бо нею мені було заплачено наперед — чемно подякував, розвернувся і пішов.
Як тепер розумію, до панночки тоді не дійшло: ЩО, зрештою, трапилось. Вона, як в її оточенні говорять – «не вкурила». Вона думала, що я пожартував.
За кілька днів телефонує.
А я вже й номер її стер… Я їй знову тактовно, спокійним, але офіційним голосом повідомив, аби вона більше «рогатим» не телефонувала!
Вона дзвонила стільки, що довелося її номер занести до чорного списку.
Це я до того, що я маю і руки, і голову, і я багато чого вмію робити гарно. Дуже гарно! А діти в мене які вийшли — ух!!! Але не на всі мої вміння і особливо не всі замовники нехай розраховують! Надто ж ті замовники, які носять на плечах дороге хутро, а під ним — «ватяні» нутрощі…
Кость Зінченко
