Останнім часом спілкуюся з кількома хлопцями з Одеської самооборони. З тими, хто тримав ряди під обладміністрацією в березні 2014-го, хто бився під кулями на Садовій, а потім гнав сєпарів на Куликове поле.
Розмовляємо про вибори.
Вони ненавидять Порошенка. Кажуть, що він їх зрадив і залишив один-на-один з трухановими. І я їх розумію.
Але історія має здатність повторюватися.
Гетьмана Скоропадського рівно сто років тому народ також ненавидів. Восени 1918-го також здавалося, що все йде на краще – на перемогу трудового люду над тодішніми «олігархами».
Так, великий землевласник і колишній царський генерал Павло Скоропадський був, за сучасними мірками, «олігархом» – як і нинішній президент Петро Порошенко. Гетьман наробив багато помилок і виявився не ідеальним правителем. Скажу відверто: як історична особистість він у мене не викликає симпатії – загалом, як і решта українських олігархів.
Але що дивовижно – будівництво України Скоропадський почав з того, що започаткував українські гімназії («Мова»), вперше узаконив Українську православну Церкву («Віра»). Але гетьман не встиг зібрати могутнє військо («Армія»). Не віддав селянам землю. Захищав інтереси західних союзників – німців. За що селяни його й зненавиділи.
А більшовики обіцяли народу – якщо образно – «ковбасу по 2.20».
14 листопада 1918 року військо Петлюри змело Державу гетьмана Скоропадського. Українці гризлися з українцями, не знаходячи спільної ідеї. І вже через п´ятдесят днів Київ удруге взяли російські більшовики. Того ж дня увечері вже почали катувати українських патріотів у підвалах ЧеКа.
Після цього Київ протягом року брали штурмом ще шість разів: у травні 1919-го повстанці отамана Зеленого, у серпні 1919-го армія УНР, того ж дня – війська Денікіна, взимку 1920-го – більшовики, в травні 1920-го – поляки, в червні 1920-го – знову більшовики. Щоразу йшли вуличні бої, в місті не було світла, води, їжі, кримінальники грабували киян вдома і на вулицях, гинули жінки і діти, спецслужби розстрілювали жителів через найменшу підозру. При тому, що більшість киян сиділи по домівках і не втручалися у події.
До речі, більшість населення Донецька також не втручалось у події навесні 2014-го. А ті, хто вийшли на вулиці з російськими триколорами — хотіли усього лиш збільшених російських пенсій. Вимоги пенсіонерів і офісного пролетаріату до уряду нагадують мені демотиватор, який я бачив десь у фейсбуці: «Вимагаємо негайно знизити комуналку! Збільшити зарплати! Підняти пенсії! Красивих тьолок для бідних!… Грає приємна музика. Всі ї@уцця».
Під час руїни вся соціальна політика щезне. Навіть долар по 250 гривень. В нові часи гібридних війн «страшна сила у 400 тисяч шабель» Петлюри може мати вигляд… переваги в 400 тисяч виборчих бюлетенів. Достатніх для того, щоб під час війни змести міцну владу і посіяти хаос у країні.
На закид у нагнітанні страху і в симпатіях до олігархів у мене є просте запитання: а Ви впевнені на сто відсотків, що історія зі Скоропадським не повториться? Я — ні.
Євген Стеблівський,
письменник, автор історичних романів «Звенигора. Шабля на комісара», «Пророцтво Юрка Тютюнника», «Кіборги»
