Наприкінці жовтня 1998 року, він прокинувся у зйомній хаті на вул. Антонова і зрозумів, шо це край. Кинута робота, за яку не заплатили за півроку. Три місяці боргу за квартиру. Чотири цигарки в пачці…
Останній місяць він з другом співав на Андрієвському узвозі. Виходило в середньому десять гривень на рило. Ввечері він спускався на Хрещатик і йшов до Льва Толстого на 8 тролейбус.
Дорогою заходив у перший гастроном біля ЦУМа, купляв пачку цигарок без фільтра, половину батона і дві сосиски. На Солому їхав зайцем.
Наступного дня шукав роботу. Роботи не було, тож знову на Андріївський, щоб було на сосиски, цигарки і на день пошуку роботи.
Він встав, випив води з крана, витягнув цигарку і закурив. Погляд впав на записник, де була записана адреса роботодавця. Скептично глянув. Ці точно не візьмуть. Де вони, а де він?!
Та цигарка закінчилася, а значить треба було приймати рішення.
— Ало, вам співробітник не потрібен? Мені дали ваш телефон, сказали, шо вам потрібні амбітні й молоді.
— Приїжджяйте, пишіть адресу.
Він поклав трубку і глянув на написане.
Ну, в один бік бабла точно вистачить…
І він поїхав.
Він — це я.
Поїхав на «Магнолію-ТВ» пропонуватися на редактора в «Ситуацію».
Це було двадцять років тому.
Фактично ціле життя тому. Наступні двадцять років до сьогодні це просто шалений потік, в якому я, як риба, і кайфую від кожного дня. Дякую, «Телекомпанія «Магнолія-ТВ». Дякую, що ви моя родина. Перші двадцять відбомбили.
P.S.
На фото: розписана, трохи тріснута тарілка з Андріївського, яку подарувала якась п’яна богемна бабця, шоб нам в неї кидали гроші. Тарілка й досі у мене.
Руслан Горовий
