Їду електричкою…
Мимоволі начуєшся всякого.
— А той депутат не застрелився. Його вбили!
— То наш Петя сліди замітає…
Тут тобі і фейсбук, і твітер, і інстаграм разом взяті в одному вагоні на колесах!
— А якби ви знали, як нас западенці не люблять!
— Кого?
— Ну, оце нас, із київщини, черкащини…
— Та я там народився і виріс. Такі ж люди, як ви.
— То коли було?! Тоді любили. А зараз — ні!
Допомагає жіночка циганкуватої засмаги і з кучерявою копичкою на голові:
— Нє любят. Раньше пролєтарії всєх стран соєдінялісь, а сєччас — разєдєняютца. Нє любят нас на Западной. А я туда каждий год єжжу….
Яку політичну химеру завтра витворить цей наш мудрий і непідкупний електоральний розум?!!
Маршруткою мені швидше і зручніше.
Але їду електричкою, аби пройтися пару кілометрів лісом.
Відійшла малина.
Між папоротей темно-фіолетовим, аж чорним, наче вуглинки, зріє ожина. Під високими соснами — прохолода. Ліс дихає тишею.
— Здрастуйте, Григоріє Савичу!
А Григорій Савич, ніби озивається до мене:
В город не піду багатий — на полях я буду жить,
Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить.
О діброво! О зелена! Моя матінко свята!
Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта…
Володимир Земляний
