Із настанням холодів пошук тепла стає чи не найголовнішою функцією і екзистенційною метою Homo Frosticus, Людини Мерзнучої. Мистецтво зимового існування (бо життям це не назвеш) полягає у збереженні накопиченого у червні та липні, загорнутись «теплоізоляційним матеріалом» і тримати за пазухою, щоб не втекло.
Іноді я стежу за тим, як безпечні та легковажні люди пускають за вітром своє назбиране тепло на початку осені і бачу їх приреченість, коли приходить листопад.
Людям, котрі впустили осінь у свій мозок — їм гаплик. Повний і безповоротний. Тремтячими блідими копіями вони перечікуватимуть зиму, снуючи вулицями і хапаючи дрижаки. Тепло о цій порі стає навіть важливішим за кисень. Хукаючи в руки, ми цьому подиху надаємо вторинну утилітарну функцію обігріву.
Люди нишпорять за теплом, шукають його у теплих горнятках і вовняних шкарпетках, пуховиках, шарфах і шапках, місцях біля водіїв у наскрізь промерзлих маршрутках, за столиками подалі від дверей у кафешках, втискаючи шию в плечі та ховаючи долоні в рукави.
Люди притискаються до радіаторів і теплових завіс супермаркетів, мимоволі сповільнюючи крок побіля теплого повітря. А дехто, кого ми називаємо одчайдухами, шукає тепло у… людях. Бідолахи.
Володимир Гевко
