«Мені взагалі призначене було життя настільки незвичайне, що я був сучасником навіть і таких кретинів, імена яких навіки залишаться у світовій історії, — тих «найвеличніших геніїв людства», що руйнували цілі царства, знищували мільйони людських життів»
(Іван Бунін. Автобіографічні нотатки. 1949).
Зателефонував незнайомець. «Я пенсіонер із Києва. Люблю читати». — «Я теж». — «Люблю ваші книги. Хочеться, щоб їх читало більше людей». — «І я не проти». — «Треба щось для цього зробити». — «Я роблю – пишу ці книги». — «Я би хотів долучитися до поширення». — «Не будете ж ви їх носити по електричках…»
Під впливом фейсбучної дискусії про кіно передивилася фільм «Вишневі ночі», знятий за повістю мого тата. Історію про кохання стрибка (енкаведиста) і зв’язкової УПА авторові розповіла мама його приятеля Ярослава Сороки. Усі ці драматичні події відбувалися насправді у місті Бережани.
Із настанням холодів пошук тепла стає чи не найголовнішою функцією і екзистенційною метою Homo Frosticus, Людини Мерзнучої. Мистецтво зимового існування (бо життям це не назвеш) полягає у збереженні накопиченого у червні та липні, загорнутись «теплоізоляційним матеріалом» і тримати за пазухою, щоб не втекло.
