В селі було дві кузні. Одна знаходилася на околиці, а друга в центрі. Саме до неї охоче йшли за послугами мої земляки. І не тому, що вона перебувала в центрі населеного пункту, а тому, що тут працював старий і дуже досвідчений коваль Штефан. Був то майстер на всі руки — підковував коней, клепав сапи, різаки до січкарень, а ще виготовляв сокири та барди.
Якось до нього привів свого коня поважний у селі газда і попросив Штефана підкувати огиря, бо наближалася зима, а той залишився без підків. Коваль згодився, але сказав при цьому, що треба трохи зачекати, бо має підкувати інших коней, яких пригнали до кузні раніше.
— А що то в тебе морда отак розпухла? — запитав коваль прийшлого селянина.
— Вже три дні, як зуб спокою не дає, — відповів чоловік.
— Покажи-но мені його.
Відвідувач широко відкрив свого писка.
— Треба рвати, — рішуче сказав коваль. — Там від зуба один пеньок залишився, тож він і мучить тебе.
— Але ж хто те зробить?! Зубного дохтора в селі немає, а до Чернівців далеко їхати, — сказав засмучений гість.
— Я тобі поможу, — заспокоїв прибульця коваль. — Вирву зуба без дохторя. Це обійдеться тобі недорого — оком горілки і закускою.
Гість пристав на такі умови і сказав Штефанові:
— Берись до роботи.
Коваль зняв зі стіни кільце зі сталистим тонким дротом, відрізав звідти шматок, скрутив наприкінці петлю і натяг на хворого зуба. Потім непомітно витягнув кліщами з вогню розпечений шмат металу і ткнув до лиця прибульця. Той з переляку шарпонувся вбік. Дротина вилетіла з писка разом із вирваним пеньком зуба…
Коваль показав пацієнту в бік сільського буфету, що знаходився неподалік. Власник коня безвідмовно почимчикував туди за могоричем.
Василь Бабух
