Мені як ніколи повезло з попутницями у купе. Спочатку увійшла Настя. Вся така двадцятирічна, світла, на обличчечку сплошна чарівна посмішка, за якою не видно геть більш нічого. Розказувала, що їде на війну, провідати нареченого. Йому дадуть вільний день чи два, який вони проведуть разом. Настя світилася щастям — люстри не нада!
А потім увійшла Віка. Її поява відбувалася поступово. Спочатку звідкись доносилися п’яні матюки, вони сильнішали, ставали ближче, ще ближче, аж поки не відчинилися двері і до купе не просунулася п’яна в жопу (не побоюсь цього слова) фізіономія Віки. Імя, правда, я взнав ближче до ранку.
На її лиці був товстий слой алкоголю. «Гдє, блять, ето *обане 28-ме місце!» — сказала вона (не побоюсь процитірувать ето слово), і почалися вирвані годи, бо місце було в нашім купе. Провідник нічого не міг з нею зробити, і ніхто не міг. Її вмовляли. Вона матюкалася, як могла.
Світла Настя нишком злиняла — провідник врятував її вільним місцем в іншому купе. Звідкись узявся і приклеївсь до Віки п’яний в ту саму жопу (знову не побоюсь цього слова) сивий солдат. Він робив їй зауваження за матюки, вони цілувалися в тамборі, він обіцяв жениться, показував на смартфоні фото онуки, ходили курить, лягали разом спати на одній полці без матрацу, сповзали, курили і курили… Вирубилися десь о третій ночі. А о п’ятій прокинулися у страшному похміллі. Віку трусило. Солдат пішов за чаєм і… растворивсь. А я продовжував слухати її житіє.
Їй 38 років, їде до хлопця на війну… Називала себе конченою б*яддю (не побоюся примінить цього слова), просила вбити її і викинути к *уям з поїзда. Казала, що любить свого Сашу і тільки його. Бо вони живуть вже 15 років, раніше бухали вдвох, але Саша взяв себе в руки і пішов на війну, де за горілку друзі кілька разів його пи*дили, і тому він вже не п’є і посилає Вікє гроші, яких ані він ніколи в житті не бачив, ані вона.
Боже, як вона гарно говорила за кохання! Самими лише матюками, але так поетично…
Я сидів з невиспавшимся писком і почувався маленьким Нільсом з казки, який усівся на гуся Мартина і летить, летить. Між ногами гусяча тепла шия, попереду теплі страни. Мартин несе мене над життям. Зліва-справа — його крила. Це крила любові, яку я всю ніч і вечір наблюдав у своєму купе. Сильні потужні красиві крила — добре збалансовані. Одне — ніжно біле, чисте, а друге бруднюще, як не знаю що. І де воно його так за*рало (не побоюсь цього слова).
Вадим Петрасюк
