У квартирі раптом відчутно охололо повітря. Нормально, скажете ви — адже зима. Так, але я не мав таких відчуттів раніше. Упродовж років тут було гамірно і спекотно.
— Аякже, — заспокоїв мене мій брат телефоном, — теща постійно щось гріла на кухні, от і додавалося тепла…
Справді, теща завжди слідкувала за кухнею, і відчуття впевненості за ту частину нашого побуту, зігрівало. Як не тіло, то душу.
І ще, брат наказав мені позачиняти усі двері до кімнат. Я послухався, зігрівся, і відчув тишу в будинку.
«А чому ж ми не зачиняли дверей, коли жили тут разом?» — подумав я, і отримав відповідь — ми усі прислухалися одне до одного: поки дочка була маленькою — чи спокійно дихає, коли хворіла дружина — чи не треба їй чогось подати, коли ослабла теща — чи не потрібна їй допомога. А вони пильнували мене, хоч я того й не помічав. Чай стояв завжди гарячим, бутерброди приготованими, сорочка напрасована.
Двері ж зачинялися не часто, бо за зачиненими дверми не відчуєш, як хто дихає, і кому ти потрібен цієї хвилини. Ми були родиною.
Бажаю усім, хто знає це відчуття, щоб воно тривало якомога довше. А тим, хто ще не відчув того — чимскорше відчути і насолодитися.
Коли сім’я дружна — усім вистачає і невеликої квартири. Та там і тепліше. Як у рукавичці.
Володимир Сердюк
Мал. Юрія ПАЦАНА
