У Когутів померло дитинча. На шостому місяці померло. Лейкемія. Іван запив. Хмурим вовком никав по двору, Оля боялася зустрітися з ним очима. Годину-дві, наче в лихоманці, крутиться біля дітей, а потім, як на пожежу, біжить до шопи, бухнеться лицем у міх і скімлить тихенько.
Там її застала свекруха, що, правді бути, недолюблювала невістку, навіть винила її в смерті онука. Зустрілася з її очима і тихо вийшла.
Перший сусіда зібрав по селу без малого три тисячі гривень. На похорон.
– Ось тут невелика вам поміч від людей, – сказав і підсунув конверт під будильник на комоді.
Свекруха тих грошей не торкнулася.
За свої справила похорон і поминки. Зібрані гроші взяла з собою до міста. А ввечері поклала перед невісткою оксамитову зелену скриньку і відкрила її. Звідти тьмаво сяйнув ажурний ланцюжок.
– Турецьке золото, – діловито пояснила.
Оля, що досі ніколи не мала золотих речей, боялася торкнутися його. Ще більше вона боялася свекрухи.
Іван плюнув спересердя:
– Тепер буде, що не було: корова без теляти, зате із золотим ланцом…
Мати підвелася над ним, висока й грізна, як водяна габа.
– Ти, п’яна паскудо, якщо ще раз гаркнеш на Ольку, я сама тебе на ланцові відвезу до нарколога.
У кімнаті загусла тиша.
Мертвіша, ніж у той смертний день.
Мирослав Дочинець
