Жив у нас на вулиці Семен Леопольдович. Працював у лікарні лор-хірургом, або як казали на вулиці — вухогорлоносом. Лєопольдовича діти боялися. Та й зрозуміло, бо ж одні вже потрапляли до нього з гландами, а інші були начувані про ті жахі.
— Там страшне, в тій лікарні. На вікнах грати, — розказував першокласник Толя, — а палати на ключ закривають.
— І там ще така санітарка страшна з вусами як бегемот, — додавав його одноліток Степан.
— І коли операції роблять, то крик стоїть в коридорах страшний, а лікарі сміються…
Діти зі страхом слухали, як у лікарні всіх прив’язують до стільця і лізуть у рота залізними обценьками, відтинаючи шматки плоті, які в залежності від розміру називаються або гландами, або аденоїдами.
— Зі мною в палаті один хлопчик лежав, — розказував Федя з дев’ятиповерхівки, — так йому взагалі мозги вирізали.
— Як це?
— Не знаю як. Може, случайно.
— Його коли забрали, я чув як Леопольдович комусь дзвонив і казав, шоб не переживали, бо сину директора автобази багато розуму не треба.
— Жесть!
Словом, серед місцевих пацанів Леопольдович був живим втіленням зла. Всі його обходили десятою дорогою і дуже боялися настання зими.
— Не піду я в хокей грати.
— Чого?
— Шо, чого? Гланди застужу і все — вперед до Леопольдовича!
Аж якось переїхала до нас на вулицю сім‘я. Батьки, а з ними дівчинка Леся. Мале таке, тендітне, спокійне. Баби біля під’їзду не могли натішитися. Ну, і зрештою закінчилося в неї все як у всіх — повезли з гландами до Леопольдовича.
— Ти не бійся, — вмовляла її біля відділення мама, — тут багато хлопчиків і дівчаток, познайомишся. А потім дядя тобі жучка з рота дістане і в тебе перестане горло боліть.
— А звідки в мене там жучок? — приплакувала мала.
— То, напевно, ще з літа, як квітки нюхала.
Словом, лишили малу в лікарні. Грюкнули вхідні двері, закрилися замки. Малеча тихо сиділа на своєму ліжку і здавалося взагалі не вставала, чекаючи операційного дня. В четвер клацнув замок і на порозі з’явилася огрядна квадратна медсестра.
— Ось де ти? — мовила вона до Лесі, ніби та могла десь подітися. — Ну, пішли.
Леся тремтіла всім тілом, потроху рухалася коридором до дверей, над якими неначе кров’ю було написано червоною фарбою «операційна».
— Іди, іди, — підштовхувала її медсестра, — не спиняйся, у мене таких як ти ще троє сьогодні.
В операційній Леся ледь не зомліла. Однак з’явився раптом сам Семен Леопольдович. Він був у білому халаті і чепчику, рот і ніс закривала марлева маска.
— Пішли, дєвочка, пішли, — він вхопив малу за руку, — раньше сядєм, раньше вийдєм.
Разом з медсестрою вони всадовили Лесю на спеціальний стілець. Медсестра, крекчачи, прив’язала до стільця Лесині ноги і руки.
— Це шоб ти себе не скалічила, — підморгнув лікар, перебираючи на столі якесь металеве приладдя, — ну, почнемо? Відкривай рота.
За мить тишу лікарні розірвав крик. Він вилетів з операційної, прокотився коридором повз сестринський пост. Прорвався в кожну палату, маніпуляційну і навіть в старі страшні туалети. Крик вилетів крізь кватирку на іншому боці відділення і шуганув угору над містом.
— А-а-а-аааааа! — валував Семен Леопольдович, — відпусти-и-и-и-и!
Відділення вмить ожило, медсестри заметушилися, нажахані діти забилися по кутках.
— Перекис несіть!
— Та який перекис?! Тут шить треба!
— А шо шить? Палець де?
За мить двері операційної відчинилися і звідти двоє медсестер витягнули під руки Лесю. Очі малої були випучені, погляд стуманілий, а весь рот в крові.
— В маніпуляційну її, — кричав позаду Семен Леопольдович. — І шлунок мийте швидше.
Як з’ясувалося, малу всадовили, прив’язали і взялися до справи. В якусь мить Леопольдович, який не чекав підступності від малої, припустився фатальної помилки — його мізинець опинився в неї в роті. В наступну мить щелепа цього переляканого крокодильчика з поглядом ягняти спрацювала. Тонкі зуби і ривок руки спрацювали не на користь лікаря. А мала, спереляку ще й ковтнула відкушену фалангу.
— Завели її в палату, — розказували діти, щораз додаючи від себе страшних подробиць, — а вона в раковину пальця виплюнула і сміється.
— Та нє, вона його в руці вже тримала і мені показувала.
Як там не було, а палець у Леопольдовича, хоч і пришитий, вже нормально не гнувся. Після скандалу його тихенько спровадили на пенсію, а в дворі називали не інакше, аніж Адольфовичем. А от Лесю відтоді поважали і побоювались, бо хто його зна — ще відкусить щось…
Руслан Горовий
