Жив у нас у дворі Леонід. Вчителював, викладав геометрію. Спокійний такий, непримітний, навіть можна сказать тихий. Єдине, що перфекціоніст. «Йде повз розклад занять, якщо не дай бо бачить, що десь прізвище чи назва предмета нерівно написані, завжди візьме й перепише»…
— А я бачив, як він вішачки в роздягальні поправляв, щоб рівно висіли.
— І серветки в столовці теж рівно по центру виставляв…
Та ці всі речі нікого особливо не турбували. Мало лі в кого які закидони бувають? А так, то людина чемна, освічена і в окулярах.
Аж якось весь двір не на жарт переполошився. Леонід ходив по квартирах і просив підписати петицію.
— Я саме серіал дивилася, аж дзвінок. Відкриваю, а там він, — розказувала Свєта, касірша, — листочок тримає і ручку.
— Ну, ж не голий, і добре.
— Та краще б вже голий, ніж таке!
— Яке?
— Таке як в нього написано…
В петиціі, яку носив по хатах Леонід, йшлося про вікна першого поверху в міськадміністрації. «Загалом в будівлі мерії чотирнадцять вікон, по сім з кожного боку від входу. Проходячі повз будівлю я помітив що в п’яти вікнах розташованих лівіше від входу зовсім немає вазонів з квітами, потім в одному вісім і в найближчому до входу — три. А праворуч від входу кількість вазонів виглядає так — три, три, один, один, один, один і три. Від імені жителів міста прошу навести лад з вазонами».
— Шоб ви розуміли, — сміялися мужики за картами, — він хотів, шоб ми петицію підписали, бо це прямо ледь ненайголовніше питання в місті.
— От чудік!
— Таки да!
— Я там по сто разів на день ходив і не дивився в ті вікна, а він, бач, вазони рахує.
Одним словом, народ Леоніда не підтримав. Більше того, приходив дільничний і намагався провести з Леонідом виховну роботу, мовляв, не заважай людям працювать.
— Та Леонід виявився міцним горішком, шоб ви зрозуміли, — розказував його сусід Дмитро, — написав у область.
— Про шо?
— Про те, шо місцева влада ігнорує скарги жителів.
— А ті шо?
— Та шо? Комісію прислали.
З області справді приїхали люди, щоб розібратися, шо сталося. Коли ж зрозуміли суть питання, покрутили пальцем біля скроні і поїхали назад.
А до Леоніда приїхав цілий міліцейський «бобік» з мигалками. Щоправда тут вже в дворі люди заступилися за свого і не дали міліції чоловіка чмирить.
— І шо? Заспокоївся?
— Хто? Леонід? — сміялися баби біля під’їзду, — він не з лякливого десятка.
— І шо зробив?
— Заяву накатав до СБУ.
— Так, а шо він написав?
— Так і написав, що місцева влада, і міська, і обласна, ігнорує запити жителів і ставить під загрозу національну безпеку.
З цього моменту за Леоніда вболівала вже вся вулиця.
— Аж цікаво шо вони там надумають?
— Як не крути, а Леонід правий. Влада від народу відірвана!
— Що хочуть те й роблять!
— Таки да.
Народ увесь час був на чеку, тож коли прибули дві машини зі спецпризначеннями, щою забрать Леоніда на допит, маскі-шоу зірвалося.
— Не дамо нашого Льоню зобідити!
— Він за людей!
— Зараз перед машиною ляжу і не виїдете!
Ті спочатку рипнулися, але раптом рація прохрипіла «відбій» і відступили. За якусь годину все місто гуло.
— Влада повністю охрініла!
— Геть!
— Геть!
Приїхали телевізійники. Потім ще одні! Давай прямі включення робить.
— А чого ви добиваєтеся? – питали в місцевих.
— Нехай Леонід говорить! Він у нас лідер!
Прийшов Леонід.
— Розумієте, — почав, поправляючи окуляри, — в мерії на першому поверсі чотирнадцять вікон…
— Та охрініла та влада! Про це кажи! — крикнули з натовпу.
— Та ж не перебивайте! — гукнув хтось з іншого боку.
— Продовжуйте, Леоніде.
— І там у вікнах вазони стоять як попало!
— І що?
— Як це що?! Я вимагав вирівняти вазони, а мене ніхто не слухав!
Натовп ззаду Леоніда почав скандувати.
— Владу геть!
— Владу геть!
Зрештою в місті почалися масові маніфестації. Навіть мер утік, перевдягнувшись у жіночу сукню. Пішли чутки, шо місто оточили армійські підрозділи. Люди вже збиралися дати бій, коли раптом до Леоніда прийшла прибиральниця з міськради.
— На!
— Що?
— Ключі на! Йди і постав вазони так, як треба!
— Хто? Я?
— Ну, а хто?!
— А я звідки знаю, як треба?, — знітився Леонід, — я шо, влада?
— Бач який? Он, воно шо, – взялася в боки прибиральниця, — збурив народ, а сам навіть і не знаєш як треба!
— Лишити в кожному вікні по одному вазону! — крикнув хтось із юрби.
— Ні, по три вазони! — гукнув інший.
— Нашо вони взагалі там? Прибрати нафіг!
— По два!
— По п‘ять хай буде.
Натовп гув, неначе вулик.
— Ні! Не буду я, — повернув Леонід назад ключі прибиральниці, — хай хто хоче, той і бере відповідальність. А я пішов додому…
За ним слідом пішов сусід Дмитро. Потім Свєта, касирша. І вже за кілька хвилин натовп почав розходитися. Надвечір в місто повернулася поліція, а на ранок з’явився і мер. А ще за два дні вікна в мерії поміняли на нові, дзеркальні. Шоб ніяка фігня за ними не привертала увагу, бо ну їх нафіг, тих перфекціоністів.
Руслан Горовий
