На площадці поселилися ми разом із сусідом восени 2000-го, десь тиждень після нас вони купили хату. Бачилися ми вряди-годи, але чемно віталися. Василь їздив на заробітки, непомітно виросла донька, вийшла заміж, народила. Коли захворів мій син, сусід прийшов до хати і приніс гроші. Ще раз заходив, приносив вірші якогось родича, але зрозумів з моєї реакції, що то ще не вірші.
У війну залишився один вдома, десь ходив на роботу, жінка з донькою виїхали за кордон. Все зустрічав мене вранці, коли я йшов із псом гуляти: “На службу?”, — жартував. Якось я запитав, чи не беруть на войну. «Ще ні, два брати і зять воюють».
А це десь більше місяця його не бачив, думав, взяли на фронт. Аж нині бачу, якась жінка їхні двері міряла, коли дружина запитала, та й сказала, що Василь, її рідний брат, помер на ковід ще 11 січня… Просився перед смертю додому…
Поховали в рідному селі. Згорів за кілька днів. Рідні приїжджали на похорон, але вже нікого із сусідів не турбували.
Ми ж лише нині дізналися…
Євген Баран
