Людське життя, навіть, не галицька мізерія. Так, одне непорозуміння. Померла позавчора моя сусідка. 95 років. Жила із сином, якому 74. Обоє лікарі. Вона воювала у Другу світову, він — в Афгані. Мав контузії. Років 10 тому невідомі побили його вночі, проламали череп, коли повертався додому. Мама врятувала його, казала лікарям, чим лікувати і виходила його.
Після травми він став агресивним, особливо, коли випивав. Серед ночі ми часто просиналися від криків, вони обоє глухі, тому не говорили, а кричали один до одного, кожен доказував свою правду.
Зранку я побачив священика, який вже збирався йти: покликав мене до мами, я півгодини стукаю, не відповідають. «Стукайте голосніше, вони обоє глухі» — порадив я і затарабанив у двері так, що сусід відразу відгукнувся: йду.
Прийшов в обід позавчора, попросив викликати поліцію, бо мама вмерла: вона десять днів пила лише воду; я телефонував сімейному лікарю, та відповіла: «Чо я приходитиму, їй потрібен лише догляд, поки не вмре».
Вчора із соціальної служби прийшли, принесли гріб, за хвилин десять винесли.
Все.
Про людину ніхто не говорив.
Євген Баран
