От усі пишуть про підсумки року, що проминув, а мені чомусь захотілося оприлюднити один веселий спогад із дитинства… До п’ятирічного віку я жив у Сокільці. Завдяки своїй прабабусі, я знав напам’ять багато віршів із Шевченкового «Кобзаря», але знав і чимало різних фольклорних штучок, не завжди пристойних…
Це і стало причиною кумедного випадку, про який розповім далі. Напередодні нового, 1970 року мати взяла мене на кілька днів до Кам’янця-Подільського, де вона працювала тоді на електронному заводі. Пояснила, що поведе мене на «утрєнік», де справжній дід Мороз дасть мені подарунок.
Оскільки в селі до дітей приходив Святий Миколай, про діда Мороза я чув лише побіжно, але перспектива ще одного подарунка викликала неабияку зацікавленість.
І ось — велика зала, барвиста ялинка, близько сотні дітей і дід Мороз зі Снігуронькою. Спочатку — хороводи, конкурси, пісеньки — ще й не дуже зрозумілою мені російською. Я терпів усе те через силу, адже головне — отримати подарунок.
І ось нарешті двоє дядечок принесли величезні мішки і дід Мороз вже зрозумілою українською оголосив про те, що аби отримати подарунок, кожен має розповісти віршик чи заспівати пісеньку. Я перебрав у голові свого Шевченка і сміливо рушив уперед.
— О, це найсміливіший хлопчик! — поплескав мене по плечі дід Мороз. — Як тебе звуть?
Я сказав і поцікавився, який саме вірш розказати.
«Веселий, бо сьогодні свято!» — підбадьорив мене рум’яний бородань. Я прокрутив у пам’яті все, що знав, але знайшов лише суцільний сум і сльози. І раптом там виникли, ну, дуже веселі рядки, яких мене навчили старші хлопці з нашого кута.
Я став біля ялинки, розправив плечі і гучно проказав:
Раз, два, три, чотири,
Бабі яйці причепили,
Дали в руки лівольвер,
Стала баба міліційонер!
Спочатку запала тиша, а потім зала вибухнула реготом, переважно — дорослим. Я кинув погляд на матір, вона чомусь почервоніла і відвела очі. Нарешті, дар мови повернувся і до діда Мороза, який, поки я виголошував свій текст, виймав із мішка подарунок для мене.
— Непогано, — сказав він, простягнувши мені паперовий кошик із цукерками. — Але наступного року ти, будь ласка, вивчи віршика про зиму, про мене або, оно, про Снігуроньку. Домовились?
Я кивнув головою.
Вже дома батьки пояснили мені, що віршик, який я розповів, був не дуже гарний, і що «на публіці» такі вірші промовляти не варто.
Отож, я досі так і роблю!
Сергій Пантюк
