Сьогодні гуляв парком. Задивився на опале листя, що нерухомо плавало в озері. Зупинився і я. Хвиль на воді не було. Поверхня віддзеркалювала небо, і здавалося, що на небі серед хмар летить зграя жовтого осіннього листя, хоча насправді рухалися хмари.
Це несподіване враження-сприйняття неба викликало дивну асоціацію. Я виразно уявив, що робив би, якби зараз зустрів Сергія Лопатюка – хай з Богом спочиває. Може, це індукція задзеркального неба?
Ми з ним пішли б на вулицю Горького, у бар під Совою. Там, у дяді Вані, взяли би по два келихи пива, як зазвичай, а от копченої скумбрії попросили б не два шматочки, а цілих дві рибини.
Дядя Ваня кожному на блюдці нарізав би скумбрію на шматочки, і ми, підхопивши кожен свою долю трапези, пішли б у глибшу залу. Це мав би бути ранок, коли людей у барі обмаль. У вікна напівпідвалу з боку вулиці Переяславської яскраво світило б сонце, а тютюнового диму ще не було б, тому й не відслідковувалася глибина об’єму його променів.
Я зупинив би Сергія від спроби відразу відсьорбнути пива крізь густу піну і запропонував би спершу взятися до риби. Ми б взяли по найбільшому шматку «копченки», почистили їх, потім від хребта відділили б по найм’ясистішому кусню й доправили їх до рота. Я ще встигнув би промовити: «По сорок раз».
Це означало: стільки разів маємо прожувати рибу, перш ніж запити її пивом. Так як усе ми робили не поспіхом, то рот наповнювався смачнючою юшечкою, що довше ми жували: усі рецептори на губах, щоках, яснах, язику вмить ожили. Настав момент, коли «слинка потекла», і ми взялися за келихи.
Перше відчуття – «опік», гіркота пива і лоскотання піни на носі. Це був перший маленький ковток. Коли ж носи були витерті хусточками, то келихи спорожніли на половину. Димок від цигарки поплив у бік вікна, а сонячне проміння підчепило його і почало з ним свої вихиляси…
… Усе було настільки динамічним і реальним, що я кинув у воду озера камінчик, щоб розколошкати дзеркальний небесний міраж. У змаганні вигадки та реальності ілюзія стала панівною, і я відчув, що мені несила самому її полишити. А так – камінчик у воду і ти знову серед осіннього парку, хмар у воді і качок в озері.
Я полегшено зітхнув, посміхнувся качкам і пішов додому.
Вже вдома біля комп’ютера, розглядаючи стрічку новин, у мене засвербів кінчик носа. Я його потер. Пальці ледве вловимо пахли «копченкою».
А, може, це і не «копченка», а млосний запах осінніх багать, в якому поєдналися в симфонії всі пахощі й аромати минулої весни і літа, минулого життя?
Валентин Ткач
