У нас на районі дуже гарні двірники. Ввічливі, усміхнені. Розбираються і в політиці, і в машинах, і даже в літературі.
Но є одна бабуся.
Низенька, груба така вся, як шимпанзе. І характер такий самий. Вона як працює, то рухи в неї як у підстреленого птеродактеля — маше віником так, шо злякався б і Джекі Чан. А ще як викидає сміття в бак, то виглядає це як прохід баскетболіста з під свого кільця до чужого. Тільки в фіналі в повітря злітає не м’яч, а рука з великим, зробленим з нержавійки, совком. Совок чиргикає об край бака, сміття летить скрізь, бабця незадоволено крекче і починає мести знову.
Коли вона мете, то дуже приблизно уявляє, шо вона тут не одна. І час від часу через такий життєвий підхід, ударів держака отримують автомобілі і перехожі.
А в момент маніпуляцій з совком, все, шо поруч і потрапляє в зону ураження, страждає стовідсотково.
Дізнався я про це поступово.
Перший раз отримавши деркачем по кросівках я просто відійшов вбік. Ну, мало лі? А іншим разом, як йшов позаду неї, пропустив момент закидання совка в смітник і получив залізякою чітко в лікоть.
На обличчі бабусі не рухнувся жоден мускул. Не буркнувши ні слова, вона швидко почала змітать з асфальту те, шо висипалося в момент зіткнення совка з ліктем.
Так от.
Йду оце. Попереду — тато з пацаном років чотирьох. Мале шось лопоче, тримаючи тата за руку. Досвідченим оком тигролова бачу бабусю, яка мельдує нам напереріз з совком до смітника. Розумію, що зараз буле армагедон, прискорююся, обганяю дитину на пів корпуса… і — отримую совком у руку.
Батько висмикує дитину з хмари осіннього листя, яка з’явилася в результаті.
— Ви нє а*уєлі, женщіна? — долітає до мене голос чоловіка.
— Нєт! — відрізає бабуся і кудись тікає.
Я тримаюся за руку. Малий перелякано кліпає очима. Я піднімаю з земля листочок і простягаю малому.
— Дивися по боках, дорослий світ буває небезпечним.
Батько дивиться на мене, я на нього.
— Не дякуйте, — зрештою перериваю паузу і йду далі.
Руслан Горовий
