Рік тому не стало моєї старшої сестри Антоніни, яка після смерті нашої мами в 2016 році боролася з невиліковною хворобою. За фахом була вчителькою зарубіжної літератури. Багато, як і мама, читала. Вона поринала у чужий книжковий світ і не помічала реального життя. Вона була дуже радянською людиною, робила великі запаси продуктів, мала амбіції на заможність.
З малку добре малювала, ходила в музичний і балетний клас, бо ми жили навпроти Будинку культури. Там була бібліотека, кінопокази і різні гуртки. Пам’ятаю, як я сиджу посеред сцени на стільці, на колінах у мене малий брат, а сестра у пуантах у стійці балерини біля поручня під стіною виконує вправи. Процесом керує 
професійний хореограф.
Сестра була дуже гнучкою, ходила легко навшпиньки і до 20 років могла стати «на мостик». Їй пророкували велике майбутнє…
Щодо мене, то вона таки справжня старша була: домінувала, шантажувала, хитрувала — так виховувала. Педагогічні дані лізли з неї завжди. Часто виступала дипломатом у наших непростих родинних стосунках.
Вона себе повністю не реалізувала. Так я вважаю тепер. Вона не встигла набутися на цьому світі. Здається, сестра почувалася недолюбленою, але ніколи не скиглила, не любила, коли її жаліють, не показувала свою слабкість. Тихо відійшла у вічність. Дуже швидко її, ще не стару жінку, з’їла хвороба.
Коли на кладовищі під час прощання у морозний і вітряний день я дивилася на неї, то не впізнавала жодної знайомої рисочки моєї сестри Антоніни…
Спочивай з миром, сестро…
Наталі Куліш
