Мама не любить фотографуватися.
Світлина з нею — це рідкість у моєму фотоапараті. Мама — колись вижила, щоб жити, і проти всіх правил та лікарських засторог — дала життя мені й моєму молодшому братові…
Мама тепер сама, але в її житті було справжнє кохання, яке й зараз гріє жіноче ніжне серце. А ще там ми — діти, внуки. І на всіх нас завжди вистачає маминої любові.
Якби вона побачила своє фото в «газеті» — сварилася б. А ще вона свариться інколи на мене за те, що завжди в поїздках, а в селі ж — город…
А ще бурчить, що я не завжди варю чоловікові суп, а чоловіку завжди треба свіжий гарячий суп…
Я люблю її бурчання-повчання.
Мені дуже важливо їх чути!!! Щодня. Кілька разів на день.
Ми, звичайно ж, з братом робимо все, аби мамі не доводилося сумувати. Але після того, як батька не стало, я не чула, як мама сміється. Усміхається, турбується про нас, зустрічає нас і проводжає, підказує чи застерігає, але майже ніколи не сміється…
Люблю тебе, мамо, такою, як ти була, такою, як нині є.
Ти тільки будь із нами і біля нас. Це так важливо. У мене ще зовсім мало світлин із тобою…
***
Мама живе сама.
Бачимося не часто.
І вже давно зима
Не намітає їй щастя.
Каже мені бува:
— Доню, молюся щоднини,
Аби з тобою була
Довго твоя половина.
Батька давно нема.
Відтоді, як його не стало,
Мама живе сама,
Радості як не бувало.
З братом її не раз
Кличемо жити до себе.
Тільки ж не слухає нас,
Зовсім не це їй треба:
З хатнього просто вікна
Видно могилу тата…
Мама без нього сумна,
На серці — довічна втрата.
Тетяна Череп-Пероганич
