Нещодавно в Києві спілкувався з двома притомними росіянами. Але навіть вони — упереджені.
Кажуть, були приємно здивовані, що прямо в Києві — в цьому світовому осерді сучасного фашизму — можна вільно говорити російською і ніхто тебе за це не вбиває…
«Та, заради бога, — кажу. — Ми цілком лояльні до вашої мови, і навіть, подекуди — до культури та літератури. Просто, не втручайтеся у нашу стратегічну, первісну морфологію, і все буде добре…»
— Как это? – питають.
— Не кажіть на паску «куліч», не величайте нашу шовковицю «тутовніком», і, боже збав, назвать чорнобривці «бархатцамі»… Слідкуйте за сленгом, і все буде добре…
— Ой, как все сложно…
— А як ви думали, — кажу. — Ось зовсім недавно забавний случай був, у Львові, кстаті… Приїхала женщина з Росії з дочкою і пішли вони в ресторан. Їм даже російське меню дали. Все мирно-спокойно, замовили, сіли їсти… І тут ця стара дура візьми та й ляпни: «Доча, кушай грєчу»…
Ідріть твою мать…
Навколо всі затихли, музиканти вклякли й перестали грать краков’яка… Бармен аж впустив додолу коктейль «Ситий опришок» (це те саме, що й «дайкірі», але на бринзі)…
То їх вивели з ресторану і більше ніхто цю пару туристів ніколи не бачив… «Ні прімєти, ні слєда, снєг шершавий, кромка льда» — як писав Твардовський.
А ресторан той потом люди спалили… Бо хто ж туди піде їсти після такого?!
Віталій Чепинога
