Дюдявої осені 1996 року Севастополь вишкірився на нас непривітним чорноморським бризом й остатанілим натовпом «камсамолок 20-х годов» та «заслужєних работніков органов еНКаВеДе 30-х»…
На площі Нахімова зо три сотні цих пристарілих навіженців вирішили показати урядовій делегації з Києва хто тут править бал. З ошмаття картону, заляпаного маснотою тогочасних гастрономічних різносолів, поробили транспаранти, повиводили чи то фломастерами, чи власною губною помадою (а мо’, і кров’ю жертовних тварин – хтозна) вельми однозначні вітальні транспаранти: «Хороший хахол — мертвый хахол!», «Россия, спаси нас!», «Хахлы, убирайтесь вон!»…
Серед сього румовиська, запльовані, оглушені сказиною, ми в оточенні конвою кам’яноликих легінів «Черноморского флота РФ» і купно з делегацією російського уряду, брели виконувати протокольну місію — покласти квіти до меморіалу загиблим морякам. Щоб потім сісти за багатогодинну сізіфову працю розподілу флоту.
Я висиджував на тих перемовинах зі сліпо-глухими, щоб кожної перерви вискакувати на вулицю і переповідати нашим журналістам суть того, що відбувається за щільно зачиненими дверима.
З київської преси тоді був лише репортер одного з телеканалів Олесь Терещенко. Нас тут від негоди захищали стіни, кава-чай у перервах, а він годинами терпляче вистоював на пронизливій зимноті, щоб довідатися, зазвичай, кілька офіційних туманних фраз ні про що.
Звісно, «не для преси» я дозволяв собі трохи більше, ніж міг. Хоч у такий спосіб мав висловити пошану цьому затятому щоглавому парубку, ще й одягненому явно не для такої погоди.
Що там він видавав в ефір — не знаю: в цій чорториї було ніколи й голови підняти. Впевнений, що це було фахово. Він був істинним Майстром журналістики.
І зараз бачу його: погойдується од лютого чорноморського вітровію, але стоїть, наче раїною вріс у севастопольське каміння.
Прощавай, Побратиме…
Валерій Ясиновський
