Осінь…
Скільки живу, стільки й дивуюся її таланту. Палітрою гарячих фарб вона поволі розмальовує деревостій у моєму березовому гаю, на дачі, щоб зачарувати мене, вже підтоптаного і зневіреного, живописними картинами, які не в змозі передати найталановитіший художник.
Надивившись це природне диво, прощаю цій рудоволосій малярці холодні вечори й ранки, дощі, її мінливу вдачу, розпач і зраду — ціле літо перебував у самотині.
Так, цей рік мене «підкосив» душевно, стільки всього «навалилося» із будівництвом, написанням книг, несправедливими докорами, так званих, «земляків», а наостанок допекли й слова «Не потрібно було все це мені розпочинати…Не було б початку, то не було б і такого жахливого кінця».
У такі нелегкі хвилини, прочитавши, подумалося про те, що кожна небайдужа людина має знати – як і що робити, навіть передбачити. Та головне – сподіватися. Тут без втрат, болю і розчарування не обійтися, а ходити «вокруг да около» такої щемної проблеми, делікатно думати, щоб всім було гаразд і не розуміти того, якому дано надію — тоді вже краще прочитати «прощавай». Коли віриш — сумніви не існують…
Ось таке навіяла нинішня осінь…
Незаперечно — особливо розкішно, навіть екстравагантно природа вдягається таки в осінні місяці — мабуть, задля того, аби наперед компенсувати нам однотонність сіро-чорного минулого.
Осінь, як та Іваньківська красуня, що з’являється перед земляками в усьому біло-чарівному блиску своєї привабливості та зваби. Осіннє розмаїття нерукотворних барв, відтінків та сумішей, навіть мені, письменнику – вже баченому та пережитому — неможливо осягнути.
Голубий прозорий небесний фон посилює жовті тони, пом’якшує вогненно-багрові, надає особливого відтінку залишкам зелених. Вранці промені сонця пронизують хмари-тумани, що вночі важко впали на землю, на березовий гай — береза заміняє своє елегантне листячко на золоті монетки і на очах відбувається чудо — світ вмить змінюється, оживає і починає світитися кольорами наче з середини.
Ранішній серпанок іноді зберігається і вдень, надаючи всьому навколо легкий, ледь помітний відтінок блакитного. Від такої краси стає сумно, душа марно намагається збагнути щось таке недоступне, у голову пнуться спомини про чарівні години, про не тільки природню, а й земну красу, що тут була….
А симфонія осінніх барв із кожним днем збагачується, ось уже й жовтень, природа стає все більш розкішно-казковою, її передобіднє сонячне звучання досягає апогею, апофеозу, — і жодної фальшивої ноти, жодної дисгармонії!
Чари осені, мабуть, у їхній швидкоплинності, ефемерності — достатньо одного пориву безжального вітру, важкої темної хмари, насиченої холодним дощем, і все навколо змінюється. Як злий чаклун наворожить.
Та поки що всюди царює тихо-сумна атмосфера осіннього прощання, яке я до нестями люблю, у природі вiдбувається таїнство метаморфози. У такі блаженні та звабні дні осіннього раю, які я поклав на світлини, в моєму, хоч і підстаркуватому серці змішуються з почуттями мого римування:
Осінній день — теж для любові час,
Хоча вже смуток грає своє свято.
Та пензлі осені зачарували нас,
Бо в тих малюнках споминів багато.
Свої чуття в багряну даль несу,
Не розділю на кола і квадрати…
Спасибі, осене, що ти, сховавши сум,
Й щасливий спомин вмієш дарувати.
… Мені неймовірно самотньо осінню…
Віктор Жадько
