Вона єдина чомусь лишилася після вересневих заморозків. Всі решта троянд — пурпурові, жовті, білі — померзли й осипалися. Як і инші квіти, чорнобривці, айстри…
Так само, як і листя винограду, морви…
Пройдешся садом, і ніде більше не палахкоче буйна пишнота трояндових кущів.
Сумно…
Наче тебе покинув хтось найдорожчий… Відійшов у засвіти, не попрощавшись…
Опустілість саду, якась його безрадність, убогість неабияк посилює ще й те, що після тривалого посушливого літа, яке плавно перейшло у бездощову осінь, так і не зацвіли хризантеми.
Вересень добігає кінця, а жоден пупянок не розпукнувся, не вибухнув ряснобарв’ям відтінків. Хризантеми застигли, ждуть… Невже так і пов’януть, дочекавшись зими?!
Тож ходиш садом як неприкаяний…
Від дерева до дерева… Опале листя шарудить під ногами… Воно мертве, нічого не просить, ні на що не сподівається…
І хочеш-не-хочеш, а знову повертаєшся на фронт хати до тої єдиної троянди, яка витримала мороз і все ще тішить серце. Але чи довго?
Володимир Яворський
