У нас на вулиці жив Андрій Іванович. Но всі називали його просто — Андрон. Андрон працював водієм і був страшенно скупий.
— Копійка руб береже, — любив примовляти Андрон, коли йому намагалися вправити мізки, — а ви ото живіть і далі, нароспашку душа, за душой ні гроша.
Мужики Андрона не дуже любили, но терпіли.
— Дай цигарку?
— Послєдня, — мурчав Андрон, випускаючи дим.
— Та коли в тебе була одна цигарка? Ти ж тільки з хати вийшов!
— Ну, от одну й узяв, чого їх ото тягать туди-сюди.
Андрон працював і на тракторі, і на вантажівці. Однак мав величезну мету, і ім‘я у цієї мети було – «Джон Дір».
— Це такий комбайн, мужики, — розказував він компанії, — всередині — як самольот, я по тєліку бачив. Сидиш у ньому, як кум королю, можна даже в білій сорочці. Кондиціонер там, кабіна красіва, супутникова навігація…
Андрон розказував про комбайн як про спровжнє диво. Він навіть не зводиться, якщо ти п’яний, а який у нього КПД (!), і взагалі. За щастя на такому працювати!
І от, як кажуть, сталося свято і на Андроновій вулиці. Якийсь серйозний фермер закупив ті комбайни і почав набирать комбайнерів. Причому на нечувану зарплату — тисячу євро в місяць.
— Шоб ви понімали, взяли мене, — чуть не танцював увечері Андрон, — іспити здав, з понеділка вихожу на роботу. Правда, і пахать там треба буде, но зато гроші серйозні. Та й це ж – «Джон Дір»!
— Так виставляйся за мрію, шо здійснилася! — сміявся глухенький Дмитро.
— Та щас! Чекай, зараз розбіжуся!
— Ну, хоч цигарку дай!
— Та остання ж!
Вопщім в неділю ввечері поїхав Андрон на маршрутці до фермера. Вроді все добре було, аж у четвер повернувся. І злий як собака. Мужикам нічого не сказав, закрився вдома і вроді пив три дні в одне рило, бо шось тужне співав. Ну, мужики, понятно, намагалися дізнатися шо сталося, але він мовчав.
Аж в неділю приїхав Савка з двадцять четвертого дома. Той тоже десь у фермера працював, но на вантажівці. То він і розказав, що сталося. Вопщім Андрон надумав злити по тихому із «Джон Діра» трохи собі солярочки. Та і вкрав там херню — пластикову півторачку. Ну, мо хотів і більше, бо знайшли 20-літрову каністру, але вкрав лише півторачку, це, мабуть, перша проба була.
— Який же ж ти дурень набитий, Андрон, — кивали головами мужики, — штуку євро поміняти на півторалітри соляри. Да, ги-ги, непогано твоя копійка руб береже.
Андрон мовчав.
А ще час від часу заглядав до гаманця, де лежала фотка. Там він, усміхнений, дивився в камеру, а позаду блищала мрія – «Джон Дір».
Руслан Горовий
