Пам’ятаю ті часи, коли медуніверситет був медінститутом, а університет — державним. Тоді їздили трамваї, а тролейбуси – рідко. Була Рогатка. Рошу так і називали Рошою, а Садгора не була ще Чернівцями. Молоко продавали у пірамідальних червоних пакетах, а сметану у невеличких скляних баночках.
Памʼятаю своїх друзів поголовно в кашкетах, тоді була така хлопчача й чоловіча мода. Згадую тоненькі чорні краватки на резиночках і галоші, так, саме галоші на валянках взимку. Перед очима ковзанка в парку і на стадіоні «Буковина». Дутиші, ножі, фігурки – так називалися різні ковзани.
Не дають про себе забути пісочні тістечка по 22 копійки, то ж вони виробляються в Чернівцях і досі, лише за ціною іншою.
Я забув лише смак тодішнього югославського вермуту. Але його вже немає. І от іще що – окрім дівок і вермуту є багато інших занять, правда вони не цікаві.
Гондола
Мені дуже подобаються в соцмережах фотки із серії «Ми за кордоном». Скільки пафосу, виклику, гордості! Мовляв, я не хотів у цю Венецію, але вмовили, і ось я тут, в цих смугастих шортах з Калінки, гумових тапочках, бейсболці з написом «барселона» і майці, яка просто червона. Маленька сумка з шкірзаму через плече. І телефон, звісно телефон, як же без нього, найновіший з можливих. Чи можливий з найновіших.
Удавано байдужий погляд у мутні води каналу, одна нога на гондолі, інша в повітрі, руки в кишенях шортів, «виганяють рівень на середину». За окулярами не видно очей, але зрозуміло що вони також байдужі. Ми ж бачили й не таке.
Вмостившись, дзвінок другу в Чернівці:
— Алло, прівєт, говорити можеш?
— Так, з двох років.
А говорити нема про що.
Бахіли
Яким є наше місто — добре видно в п’ятницю по обіді, коли всі їдуть до себе в село. Всі напрямки виїзду з Чернівців катастрофічно завантажені. Краще нічого не планувати. Близькі далеко, далекі близько.
Авто шикарні, їдуть з шикарних квартир з вбиральнями, гардеробними й пральними, кухнями-студіо, з особняків, пентхаусів і таунхаусів. Цей масовий висхід розкриває сутність чернівецької душі. У чернівецьких своя душа. Вона почасти не збігається із загальноукраїнською, хоча корені однакові. Сільські. Селянські.
В місті вони ніби бахіли, які втратили силу. Тому треба підзаряджатися на наступний тиждень. Ті, хто залишаються на вихідні, і є городянами.
Кава
Кава у англійських вчених кожні півроку то корисна, то шкідлива. Тому краще пити чай. Але я все ж таки за каву. Що може бути кращим, ніж горнятко доброї кави у порожній кавʼярні вранці? Лиш бокал доброго червоного вина біля каміну взимку добрим самотнім вечором!
Справа в тому, що спочатку ти молодий, а потім радієш місцям, де немає людей. Ти, комар і більше нікого. Але й тут не все гаразд. Ви помітили — комарі в Чернівцях цієї осені не пищать і їх не чути? Від цього вони стали ще непримиреннішими. Застають зненацька, кусають сильніше, встигають втекти.
Все таки краще з людьми. Вони не так боляче кусають. Хоча люди підступніші. Рятує кава.
Сірожа
Сірожа обрав нелегкий шлях елітного чернівецького алкаша. Навіть роботу собі знайшов – прес-алкаше. В колишньому ЖРЕПі. Гарно поставленим голосом він оголошував охочим тарифи на прибирання під’їздів, які ніхто ніколи не прибирав. Ні, він не ходив щодня п’яним. Він випивав витончено і вибірково – напої ретельно підбирав у спеціальному магазині, там він довго консультувався із івано-франківським сомелʼє – знавцем портвейнів, і лише потім рішуче і невідворотньо робив покупку.
Напої допомагали йому долати крепатуру розуму. Вранці він рвучко підіймався і біг у парк спокутувати вчорашню провину. І так щодня. Це давня чернівецька традиція. Якщо став на якійсь нелегкий шлях, то так і йдеш ним до кінця.
«Чому ти так багато п’єш, Сірожа?», – питають у нього люди. «Намагаюся втопити свої проблеми, але вони чудово плавають» — завжди відповідає він. Але йому не вірили. В Чернівцях здається знаєш про себе все. Так ні! Завжди знаходяться люди, які знають про тебе більше. Так і з Сірожою. Тому шлях його був нелегким.
Володимир Килинич
