Розвесніло серед осені –
стрепенувся темний ліс,
крони чорні, набурмосені
молитовно в небо зніс.
Хуліганить сонце нишком ,
підфарбовує в руде –
хай на хвилю, хоч на трішки,
заясніє де-не-де…
Тішиться гора горбата,
вигріває свій хребет,
певне, мріє розгадати
переписаний сюжет…
Що воно за нетерплячка?
Розбудило, як на зло,
розхитало сіру сплячку
незаслужене тепло…
І примарою надії
обізвалось хоч-не-хоч,
але в сутінках вже зріє
одинокий сірий дощ.
Скине хмару, ніби шапку,
і проллється уві сні,
і поставить мокру крапку
в листопа́довій весні.
Наталія Ковалик
