У літературному вояжі центральною Україною зустрів студентського друга. Запросив його до ресторану, але він наполіг на тихій і ситній парубоцькій вечері…
В «Сільпо» купили молоду єгипетську картоплю, китайський часник, німецьку свинину, польську цибулю, італійський сир, чилійські яблука, норвезького оселедця, російський соєвий соус і молдавське вино…
Наповнюючи келихи і краєм вуха прислухаючись до телевізора, мій приятель стурбовано мовив: «Ну от, уже й землю хочуть продати, останнє наше багатство. Щоби ми остаточно лишилися з носом…»
«Не приведи Боже. Ще скуплять її єгиптяни, китайці, німці, поляки, італійці, чилійці, норвежці, росіяни й молдавани – і нахабно стануть вирощувати для нас своє у нас під носом…»
Славна у нас вийшла трапеза на балконі багатоповерхівки.
А внизу привільно розкинувся і гордо блищав до сонця битими пляшками незаймано-забур’янений, такий до болю рідний український пустир.
І на потрощених лавицях онуки гречкосіїв натхненно освоювали айфонами віртуальний простір…
«Під носом – з носом», – подумав я, але промовчав, аби не псувати посмак вечері.
Мирослав Дочинець
