Мій дід був сліпий. Дід Логвин…
Він сидів на лавці, курив самосад і дивився сліпими очима в світ… Розказував мені про Робінзона Крузо. Майже дослівно…
Потім питав:
— А шо воно, Вітя, весна вже?
— Весна, — казав я дідові…
— І абрикос зацвів?
— Зацвів діду, — стверджував я.
— І отой, шо коло колодязя? — інтересувався дід.
— І той тоже, — відповідав я йому.
— Бджоли літають?
— Та літають, чого б їм не літать…
Дід, думаю, то все й сам прекрасно чуствував. І що весна, і що абрикос, і що бджоли коло колодязя… Але йому треба було переконатися в очевидному… І побалакать просто…
В діда була глаукома.
Кажуть, нині воно лікується операційно за день… А тоді то було невиліковне… Ми якось не помічаємо змін та прогресу. І не цінимо його… А то — важна штука.
Віталій Чепинога
