Кожного року саме 1 грудня оприлюднюю в соціальній мережі цей не свіжий, але достобісу актуальний текст. Підозрюю, ще не один рік він буде актуальним…
… Для мене існують три 1 грудня.
1 грудня 1991 року.
Країна сказала, що хоче бути країною, і вручила себе колишнім комуністам і партноменклатурі. Країна почала мріяти про нове і самостійне життя, але не захотіла підтримати нікого, хто за цю країну боровся, сидів у тюрмі чи заплатив своєю свободою за те, аби примітивний змоскалений совєтський чєловєк отримав паспорт із тризубом.
Так почався відлік найгіршої країни в Європі – країни, яка всю свою державотворчість прог(с)рала на самому старті і лише симулювала свою наявність; яка не захотіла рвати з інфекційним минулим; яка свій народ кинула на дно соціальної чорноти. Це не було народження нової країни, це був ребрендинг УРСР.
1 грудня 2013 року.
Євромайдан. 22 роки багатовекторних манівців і побудови незнищенного олігархату нарешті призвели до усвідомленого вибору. Антирадянські люди (молодь) сказала всій своїй плебеїзованій країні, що далі так не можна.
Прогресивна (і тому менша) частина країни прокричала на весь світ, якою вона НЕ хоче бути. Євромайдан – це антиросійська революція. Вона спрямована проти Росії як центру українського життя. Але вона спізнилася на 22 роки. Занадто багато проросійських калік розвелося.
«Сопляки» вийшли за світлу мрію своїх майбутніх дітей, а країна належить і досі їхнім травмованим батькам, яким ментально ближча Євразія: нічого не робити, не мінятися, не працювати над собою, залишатися в болоті ностальгії.
Євромайдан переломно поділив країну на креатив і баласт. Креатив не мав нічого, крім романтичної мрії, а баласт мав турецькі светри, золоті зуби, православ’я головного мозку, сум за путьовками в санаторій і бальшой страной.
Євромайдан став сутичкою нового покоління із залишками того покоління, яке за дешевші комунальні послуги готові платити своєю гідністю. Тих других більше, і вони замість того, аби вимирати, посилено клонуються.
1 грудня 201(8) року.
У нас кількісно більше поганенького народу, і він швидше закатрупить усіх укр.модерністів, аніж підвищить свою планку. Править бал плебс і традиційний електорат.
Система непереможна. Вибори не мають сенсу взагалі. У країні ніколи не буде президентом порядна людина, яка за цю країну боролася. У країні ніколи не буде прогресивного парламенту без ветеранів-популістів і касирів. У країні ніколи не буде модерного уряду, який потрощить усі безвідмовні схеми збагачення.
З таким народом, який досі не може роздуплитися, що надворі, мать вашу, 21-е сторіччя, а не 20-е, — моя країна завжди буде країною втрачених шансів. Хабарник на хабарнику, хам на хамі, бабулька на дідульці, збірний рабінович на збірній юлічці.
Як і раніше, я вихід бачу єдиний.
Перезаснування країни з нуля. Не реформа монстра, а його вбивство. Ми так будемо повзти ще років 200, поки інші країни розвивають штучний розум, екологічне мислення і електронне урядування. Креативний клас (ота якісна меншість) повинен поставити питання руба: весь клас правителів (політиків) зі стажем – на смітник.
Якщо й вибори, то тільки за новими правилами (мінімальний прохідний барєр, заборона політичної реклами, відкриті списки, скорочення удвічі депутатів).
Якщо й уряд – то технічний, без ніяких фракційних квот. Виборці з правом голосу – тільки створювачі благ, а не їх пожирачі (мінус пенсіонери всі, мінус бюджетна сфера вся, мінус тюрми, військові частини і психлікарні). Повна децентралізація з передачею всього майна і земель.
Наразі я не бачу механізмів, як усе це реалізувати. Справді не бачу. Треба сідати різним середовищам, які не бояться визнати крах державотворення, сідати і думати. Тому що дна не існує. Тому що тут через 10-20 років усі креатори виїдуть, а лишиться люмпен-пролетаріат, дешевий для покупки на виборах, а також пристаріле населення, розібрана на запчастини територія з красивими пейзажами, посередненьким населенням, сивочолими правителями, упакованими чиновниками і алеями Героїв Небесної Сотні.
Я не песиміст.
Навпаки. Немає нічого оптимістичнішого, ніж творення нової системи. Бо ця вже фсьо.
Остап Дроздов
