Суспільство

Пір’їнка на вітрі

Час до часу на дах нашої хижі прилітав ворон. Стукав дзьобом по дранці. Дідо Андрій кидав йому розколотий горіх. Той видовбував зерня і залишав по собі пір’їну. «Мій приятель, мій брат, мій учитель, — сказав він якось про птаха. — Прилітав, коли я був дітвачком, коли пастушком ходив із козами, коли водив на полонину коней, коли поневірявся Румунією…

… Коли воював за Карпатську Україну, коли вікував у безлюдді Чорного лісу, коли гнив у карцерах Колими, бурив свердловини по Сибіру, полював в уссурійських хащах, саджав каучукові сади в Колхіді, будував маяки по узбережжях, обходив крем‘янисто-солоний Крит, і ось тепер — коли вернувся в родимі карпатські креси. Він знову тутки…»

«Невже весь час той самий ворон?» — подивовано запитав я.
«Ворон той самий. А час ні. Часу просто не існує, хлопче. Його придумали люди, аби впорядкувати свої спогади і плани. І аби, крім усього, боятися ще й старості та смерти… А в Бога часу немає. Як і в нашої душі. Вона не молода, не зріла і не стара. Вона вічна, як це небо. Ми — ні, ми залишимо тут пір‘я, а вона полине далі — поза часом і понад простором…» — простягнув мені вороняче перо:
«Візьми і напиши про це. Напиши так, як душа хоче. Не чекай сприятливого часу. Часу не існує. Час — це пір‘інка на вітрі. Ми з вороном знаємо…»

Він і сам називав себе Вороном.
«Я — ворон, котрий приніс Іллі скибку в пустелю».

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.