Хтось підрахував, що у великій територіально Чернігівщині, в господарствах селян утримується майже 30 тисяч кіз. Але це за статистикою на вже далекий 2014 рік на 1 січня. Треба завважити ще й таке: весною-влітку, після розтелів поголів’я кіз зростає до 75-80 тисяч. Козенята швидко набирають вагу, і відтак великий відсоток їх іде на м’ясо.
Поділ у Києві нині такий жвавий, як якийсь Грінідж вілдж у Нью-Йорку. Зустрілися після річної перерви з моїм другом і однокурсником Антоном Яковиною. Я вже Бог зна скільки не виходив на люди. І ось нарешті. Нас просто всмоктала в себе розслаблена київська літня атмосфера, про яку ми через карантин ледь не забули.
Сусід мій, екс-робітник прокуратури і опитнійший алкоголік Нашивочкін, останні пару днів був зайнятий трудовою терапією, яку чітко контролювала його сувора дружина Антоніна Нікіфорівна безпосередньо з вікна. А саме, озброєний лопатою і ще якоюсь байдою схожою на гибрид граблів і вил, займався ленд-артом у дворі, а попросту кажучи робив клумбу в палисадніку.
Я не претендую на аж такого великого знавця сучасної української прози і, либонь, читав далеко не всіх теперішніх авторів, але все-таки як читач, для якого художня література вже не одне десятиліття є, чей, найулюбленіше заняття, маю право на певні оцінки. Тож хочу поділитися деякими своїми міркуваннями. Що впадає в око, коли читаєш теперішніх українських прозаїків і старшого покоління, і молодшого?
Час до часу на дах нашої хижі прилітав ворон. Стукав дзьобом по дранці. Дідо Андрій кидав йому розколотий горіх. Той видовбував зерня і залишав по собі пір’їну. «Мій приятель, мій брат, мій учитель, — сказав він якось про птаха. — Прилітав, коли я був дітвачком, коли пастушком ходив із козами, коли водив на полонину коней, коли поневірявся Румунією…
