Подивився інтерв’ю Івана Семесюка з покійним Ігорем Козловським. Чудове інтерв’ю, але я зараз не про те. Посеред розмови Ігор Козловський каже: знаєте, був такий письменник Вальтер Скотт? Семесюк відповідає: знаю, але я його не читав. Дуже невимушено й чесно. Хоч міг і не казати цього.
Я про те, що ми дуже часто боїмося зізнатися в тому, що ми чогось не знаємо, чогось не читали. Бо шо люди подумають?
— А ви пригадуєте у Гайдеґґера?
— Та, конєшно, пам’ятаю.
— А Гуссерль якось сказав…
— Ага, помню-помню, старіка Гуссерля. Едмунда… Толковий хлоп… Феноменологія времені — то сильна вешч…
Лічно я читав Гайдеґґера колись, ще в студентстві (він тоді був ще Хайдеггером). Але не пам’ятаю жодного слова з його писанини. Вже не кажучи про Гуссерля. Думаю, Гайдеґґер на мені не відбився…
Треба не боятися зізнаватися у своєму невігластві. Ми не зобов’язані все читати і все знати. То нормально. Доки ми самі собі даємо звіт, що ми чогось не знаємо — ми розвиваємося. А якщо перед вами людина, яка знає геть усе, найімовірніше то — дурень…
В мене був товариш. Бізнесмен. Родом з глибоких і страшних дев’яностих. Якось сиділи за чаркою. Він каже: розкажи мені про все в общих чертах…
— ???
— Ну, там культура, література, писателі, *уйо-мойо… Мені не хватає общого уровня, щоб говорити з людьми, стидно…
— Ну, — кажу, — даже не знаю, з чого почати… Скажи мені, що ти читав?
Він нахилився до мене і сказав (щоб ніхто інший не почув):
— Я тобі чесно скажу, щоб сразу убрать всі непонятки. Я ніколи ні*уя не читав нічого вобще!
— Тоді давай, — кажу, — почнемо з Борхеса…
Віталій Чепинога
