Кілька днів тому їхала в метро! На «Золотих Воротах» когось притисло в дверях! З динаміка довго звучало: «Відпустіть, будь-ласка, двері». Я подумала, що у того, кого притисло, слабка реакція, бо, ну, дуже вже кволо реагував! За кілька станцій людей стало менше і я побачила чоловіка у військовій формі зі стомленим обличчям.
Я сиділа біля поручня, всі місця були зайняті. Він підійшов і обперся об поручень поруч зі мною на рюкзак, що був у нього за спиною. Він майже лежав на тому поручні. Поза сумнівом, вояк їхав прямо з тої проклятої війни.., це було видно і по обличчю, і по тому, як він нітився і переминався з ноги на ногу.
Щось дуже боліло..!
Я боязко доторкнулася до його плеча і запитала: «Присядете?». «Ні», — стиха відповів він.
Пару станцій я не знала, як до нього заговорити. Я бачила нашивки на його рукаві. Там писалося: «Кіборг»!
— Ви додому? — нарешті зважилась запитати.
— Так.
— Важко було?
— Так.
Я не знала як продовжити розмову, але дуже хотілося обійняти, дякувати, плакати! Всі втупилися на нас і стали слухати! Я улучила момент і упхала йому до кишені 200-гривневу купюру, стиха промовивши: «Візьміть. Купіть дружині квіти».
Втома з його обличчя миттєво розвіялась і він голосно мовив: «Не треба! У мене є гроші. Ви що! Не можна!» Я себе відчула нерозумною і винуватою! Зате нарешті знайшлися слова: «Це єдине, що я можу для Вас зробити!»
Мій Герой виявився правдивішим за мене, за багатьох таких, як я, втрачених у Києві серед відвертих ватNиків і просто байдужих. Він сказав дослівно таке: «Без вас, ми –ніхто!». До мене ніби повернувся розум і я, ридаючи мов дитина, видушила з себе: «Це ми без Вас — ніхто!»
Я розплакалась і тупо пішла до протилежних дверей, обливаючись шморками і слізьми. А Він говорив і говорив: «Спасибі Вам. Я куплю дружині квіти».
Я ридала потім годину! Слізьми стікали невимовлені слова! Я так багато хотіла сказати..! І не сказала..! Сподіваюсь тільки на те, що цей Чоловік почув їх своїм серцем! Дуже хочу, аби ці мої слова трапились на очі тому Кіборгові і таким, як він. Я хочу сказати нашим хлопцям, що вони — найкращі! Що ми їх дуже любимо і дуже молимося за НИХ! Що ми обіймаємо їх! Що пісня «Землянка» — відпочиває в порівнянні з нашою ніжністю і любов’ю до них.
Дуже хочу, щоб Вони всі повернулися живими, повернулися переможцями і виховали своїх дітей такими ж правдивими і справжніми як Вони.
Почуй мене, Кіборгу з метро!
Ти захищаєш мене від орди, а я не змогла навіть обійняти тебе! Але, я дуже хотіла! Повертайся живим, будь ласка!
Ганна Блащук
