Всіляко уникаю друзів, які грішать нецензурним словом. Я розумію, що це просто хворобка, такий собі майже невинний невроз безсилля.
У більшости населення це просте, але глибоко закопане переживання своєї нереалізованої іскри божої.
Але трапляються люди, які знають собі ціну й мають незаперечні успіхи самореалізації. Їхнього неврозу в інтеліґентному середовищі заведено як би не помічати (як ото не годиться помічати фізично потворний ДЦП чи що воно там у Стівена Гокінга). Навіть коли в них загострення й вони лізуть зі своїми матюками всім на голову.
Я назвав це явище ПОДЕРВ’ЯНЩИНОЮ, але мені від того не стало легше. Власне, є мистецтво і є його імітація. Ерзац. Ромен Роллан колись зауважив, що оперний театр має такий самий стосунок до музики, як дім розпусти до кохання.
Дехто не розрізняє.
Отака сама біда й тут. Темний, непросвіщенний люд сприймає Подерв’янського як світоча, майже пророка, а він простий імітатор або ж епігон.
І ремесло тут ні до чого. Ремеслом може бути як щира й корисна робота, так і якесь шахрайство. Багато шахрайств давно зробилися почесними ремеслами… Чи не зробились, але вважаються.
Тому мені щиро жаль друзів, котрі грішать нецензурним словом, але й бачити і чути цю потворність – понад силу.
Василь Триліс
