Одного разу я хворів і доводилося на ніч приймати снодійне. Це були не сни, а кошмари.
В них не існувало звичних причинно-наслідкових зв’язків, а комплекси фіксованих дій не спрацьовували. Загроза, що виникала десь на горизонті, тієї ж миті могла опинитися в тебе під ногами ще до того, як ти її спробував розпізнати.
Та й розпізнавати було нічого, бо звичних образів і форм вона не мала. В якийсь момент усе розпадалося. Але щойно ти зітхав з полегшенням, як усе повторювалося, хоча й в інших декораціях.
Коли я прокинувся, то першою думкою, після неймовірного полегшення, була констатація того, що це все у мене в голові, бо набутий мною життєвий досвід нічого подібного не обіймав.
А що там ще є?
Після цього страхи реального життя нікуди не поділися, але я вже нічому не дивуюся.
Валентин Ткач
