… Я згадала, як колись, молодичкою, щойно вийшла заміж, бігла через хутірець до батьків, десь саме в таку пору. А дід Кутузка, старезний такий, з білою бородою, пас корову при болоті…
Корівка сумирно ремиґає, а дід стоїть непорушно, дивиться на старого, як сам, ясеня, очей не зводить.
Я й питаю: «Соловія слухаєте, діду?»
Відвів старий погляд від дерева, посміхнувся й мовив:
«Ні, дитино, не слухаю, бо не чую. Знаю, що він тутки має співати в цю пору. А ось чути не чую. Коли був молодий, не було часу слухати. Зараз – маю час, та не чую… Отака то оказія… Ти, дівко, подивись на старого Кутузку і слухай соловія, поки чуєш, люби чоловіка, поки можеш і відвідуй батьків, поки маєш…»
Так ті слова старого мені вп’ялися в душу – навіки. Він незадовго помер. А я, намагалась завжди знайти хвилину, щоб послухати співуна.
Але щороку його пісня стає тихішою.
Я оце подумала, якщо для людини зовсім умовкає соловій, то, мабуть, і життя його умовкає назавжди…
Тетяна Фольварочна
