«Зелений пагорб над Дніпром, непомітне з автострад соснове царство над Прохорівкою — селом, що тулиться до великої Ріки…
Звідси зовсім недалеко до Канева, до Тарасової Гори.
Здається, що вони — гора Тарасова і гора Михайлова — бачать одна одну крізь блакитну дніпровську млу й тихо про щось розмовляють, як розмовляють у Шевченкових баладах степові могили…»
(Володимир Панченко.
Михайлова Гора // Неубієнна література: дослідницькі етюди. Київ. 2007).
***
Згадуючи Володимира Панченка (1954-2019).
У нас були ріжні періоди спілкування — симпатії, упередження, споглядання. Упередження — це з боку Володимира Євгеновича.
Принаймні, так мені здалося.
Бо я завжди з повагою ставився до Панченка і до його літературознавчих і літературно-краєзнавчих розвідок.
Він володів Стилем і досконало знав історико-літературний фактаж. Міг би писати белетристику.
Натомість, його розвідки читаються як історико-літературні детективи. Володимир Панченко з авторів, до яких повертаєшся.
Євген Баран
