Увечері вийшов подивитися на потрясний Місяць в повні. Оглядав його і через гілки, і над дахами, і між димарями, і над стадіоном. Непомітно обійшов центр міста і побачив до всього: «Кобилянську», «Центральну», «Театральну» і «Соборну» площі – весь асортиментний ряд, окрім «Філармонії» та «Маріїнської». Та, гадаю, що побачив би таку ж красу.
А от окреме враження справив центральний парк.
На Місяць дивитись було дуже зручно, бо навкруги панувала майже цілковита темрява. Про свято нагадували лише петарди, що лякали поодиноких випадкових транзитних людей.
Апофеозом і центром дії був фонтан.
Малолітні хулігани кидали в нього петарди, чи щось гучніше. А після вибухів з фонтану підіймався дим, який не було б видно, якби не місячне сяйво. Воно оживляло дію: це безтілесне місячне сяйво напинало паруси сріблястого диму, що спершу піднімався вгору, а потім плив поміж темними алеями парку.
Коли затихали вибухи, на фоні статичних тіней від дерев цей рух диму, в променях Місяця, був подібним до повільного виповзання з землі потойбічних духів. Та містерію і віру у спіритичну частину життя нашого парку руйнували цілком реальні матюки невидимої охоронниці з майданчику атракціонів, яка лаяла хуліганів, не наближаючись до фонтану.
Потім на мить все затихало, я ще встигав знову повірити у духів, як нова хвиля вибухів стрясала фонтан. Усе повторювалося, а від того зникала містерія. Духи «на біс» ніколи не з’являються.
Темрява і пустка в парку навіяли мені спогад про інший образ: пізній вечір, дорога на Київ, ми їдемо через Уланів, у центрі біля «Пельменної» блимають якісь вогники у темній вітрині, коло дверей вовтузяться непевні силуети тіней, пустка, безвихідь, а за три години дороги на нас чекає залитий вогнями Хрещатик біля Бесарабки…
Валентин Ткач
