Суспільство

Повидло після бою в селі Печі, біля Крут…

Від станції Крути найближче село — Печі. Вже чотири роки обабіч дороги стоїть скромний березовий хрест – то пам’ять про студентів, гімназистів, які 29 січня 1918 року стали на захист тільки-но проголошеної незалежної України… По загиблих синах київські матері виплакали сльози, нові події, також болючі й моторошні, здавалося б, навіки затінили собою той буденний для більшовицьких комісарів бій, коли вони за наказом Леніна «вживати якнайнещадніших революційних заходів» їхали в сусідню державу грабувати хліб.

Але той далекий бій на засніженому полі, як незагойна рана, залишився у серцях багатьох печан. Аж до теперішніх днів. Може, і забулося б, як і все лихе нашим народом забувається… Та 30 січня 1918 року у Печах з’явився босий (а надворі — зима!), розхристано, обідраний юнак, який дивом врятувався від смерті. Його обличчя було заюшене кров’ю, перекошене від болю. Наче провіщало майбутню долю як села, так і України.

– Його сховали в одній хаті, — згадує 89-літня Євдокія Іллівна Кириченко. — А тут підоспіла погоня. Не військові люди, а робочі. Питають діда: «Не бачили хлопця?» Ну, той же не знав, для чого він їм треба. Каже: «В оту хату зайшов». Вони його там і знайшли. Хлопця поклали на підводу, а він проситься: «Товаріщі! Товаріщі! Я вас прошу…» Розстріляли його, бідненького, біля станції.

– Як згадаю те хлоп’я, так плачу, — каже 84-літня Анастасія Артемівна Мохонь. — Скільки вже років минуло, а забути не можу його голосочок жалібний. Нащо вони його вбили?

Перший, хто зіткнувся того дня з утікачем із московського полону, був Павло Михейович Лемещенко, якому нині 93 роки. Селянський хлопець, наляканий у ті далекі дні виглядом майже однолітка, не міг збагнути його зболено-плутаної мови… Нині старожил Печей розповів, як він, сімнадцятирічний, зі своїми друзями Михайлом Коваленком, Левком Плютою, Іваном Костюченком допомагав студентам та гімназистам два дні копати окопи. А всього у цій роботі брало участь понад 30 молодих печан.

«Коли приїхали більшовики, — згадує ветеран, — то спочатку з гармат вони почали стріляти по нашому селу». Він не бачив, як проходив бій. Та відразу після того, як стихли постріли, ходив на станцію. Там озброєні робітники з Брянська й Москви саме «оприходували» – реквізовували – місцеві продовольчі склади. На радощах від перемоги вділили і йому трохи… повидла.

— Йду радий з тим повидлом додому, – говорить Павло Михейович, – аж гульк – біля залізничного полотна вбиті чоловіки лежать! Я їх полічив — 22 забитих вийшло. На шинелі одного, на вигляд 40-літнього чоловіка завважив напис: «Курочкін». Я зі своїми односельцями потім ховав їх на кладовищі у Печах. Наш священик відправив молебень. А вже у березні приїхала з Києва панночка. Гарна така – очей не відведеш. А тоді ще чоловік з двадцять. Розкопали ми могили. Кожен пізнає: «Це мій син!.. Це мій чоловік!» Одного Курочкіна ніхто не вгадав. Ми допомагали приїжджим підводами: всіх розстріляних відвезли на станцію Крути і відправили на Київ.

Семен Парфентійович Максименко та старенькі бабусі згадують, як печани по-християнськи попіклувалися про загиблих – люди на похорон давали полотно, а один чоловік, який мав шістьох дівчат, одбув навіть поминальний обід.

Хоча чув у селі і скептичне: «Кому це потрібно? Коли то було? Ось треба про сьогоднішній день думати».

Так, думати треба. Бо нинішній день загалом такий же, як у січні 1918-го. Скільки спокусливо-солодкої демагогії знову, як гадюччя, лізе з усіх шпарок! Та й дуже вже ми звикли до смаку отого «повидла», не думаємо, що за ним криється. А потім чухаємо потилиці і дивуємося: як ото воно вийшло, що знову – вкотре! – душу продали за гріш. І не тільки душу — майбутнє своє.

Невже потрібні ще одні Крути, щоб ми нарешті дещо зрозуміли?

Сергій Павленко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.