Він так і помер, практично не пізнаним українськими чительниками — причина тут не тільки у розірваності зв’язку «письменник-книгарня-бібліотека-читач», але й у зневажливому ставленні столичних літераторів до своїх колег провінційних. Петро Сорока жив у Тернополі, а писав — то в селі, то в лісовій сторожці.
Один маститий літератор, якого чи не щотижня друкує газета «Літературна Україна» (на крайняк — його дружину), сказав про Сороку, що той, мовляв, надто неперебірливо хвалив дрібних письмаків. Ну, було таке, але ж хто зна чи не є така похвала для когось єдиним ліфтом, що може винести до читача?!
Він любив ліс, літературу і самотність.
І писав про це — його денники — щоденники стали неперебутньою сторінкою красного письменства. Він високо оцінив і мої «Акурайку» саме за щоденникову прозу.
Колись я йому заперечив, що не буде очікуваного ним буму денникарства, бо насправді українські письменники самі по собі не цікаві, нічого не читають, часто не мають своєї, амбітної позиції.
Колись запропонував у газеті «Сіверщина» кільком літераторам вести постійну колонку (здавалося б, щастя для автора!), погодився лише Володимир Шкварчук. Іншим або не було що сказати, або боялися… Тож і щоденників після себе наші письменники в масі своїй не залишають… До того ж, щоденник потребує певної оголеності душі, а цього бояться найбільше — а раптом читач увиразнить дрібноту?!
… Мені здається, що Петро Сорока хотів померти. Принаймні, хвороба його вимучувала. Та лишилися денники.
Автографи він то ставив, то — був період — що й ні. Але на двох книгах написано: «Василеві Чепурному з надією на творчу дружбу — Петро Сорока. Хай янгол-охоронець ніколи не покидає Ваш правий оплічок. 12.03.2006р.». І ще один автограф: «Дорогому Василеві Чепурному від Петра Сороки. Любіть цей світ натщесерце, бо він вартий цього, будьте щасливі й творчі. Тернопіль, листопад 2009 р.».
Останнє сприймаю як заповіт і наказ.
Василь Чепурний
P.S.
Петро – і це вже можна говорити не оглядаючись, – залишається в Українській Літературі кінця ХХ-початку ХХІ століть як її Великий ЧАТОВИЙ. А щодо того, що був “нерозбірливий” в похвалі – Він кожному давав шанс, бо вірив, що Література здатна змінювати людей. Бо сам змінився, дякуючи Літературі.
Євген Баран
