Одеський пляж.
Поряд зі мною відпочиває компанія. Двоє чоловіків і двоє жінок. Всім близько сорока. П’ють вино. Слухають «музику». Колонка працює ніби й не на всю гучність, але чути далеко…
Спочатку я прослухав «пиришкі-пупиришкі» у виконанні новоявленого «заслуженого артиста України», ницого організма, що веселив московитів під час війни. Потім прозвучало ще декілька «хітів» у виконанні псевдоукраїнського дуету, учасником якого є вищезгаданий персонаж.
А потім почалися розмови. І то страшне…
Дослівно я цей треш не цитуватиму. Але якщо коротко, то: «амєріканци хотят нас чіпізіровать і унічтожить», «МВФ убіваєт економіку, потому от него нужно дєржаться подальше», «Вовчік знаєт, что дєлаєт, главноє, что нагінаєт порохоботов, а я б іх і вообщє расстрєлівал – на*уй еті отброси общєства здалісь?», «Давайтє за то, чтоби всєгда жить в мірє і согласіі с братьямі – вздрогнулі».
Далі товстий, лисий і смердючий мужик вєщає: «Вірус етот как раз воврємя прішол, тєпєрь мір пєрєстал глобалізіроваться, а значить завісімость стран от Амерікі прєкрашаєтся, допєчатать дєньжат – нє проблема, і нічєго нікуди нє обвалітся, всьо будєт пучком…».
А мені розповідають, що «потрібно розмовляти, пояснювати, знаходити спільне, єднатися, пробачати старе».
З ким розмовляти?! З ким єднатися?! Ці істоти відрами хлебчуть телевізійне лайно і щось їм доводити можна приблизно з тією ж ефективністю, що й перекрикувати Ніагарський водоспад.
Вони не чують.
В мене таке враження, що в сусідського лабрадора самостійного мислення більше, ніж у таких «соотєчєствєнніків».
Сергій Бригар
