Часто так буває, що більше слави мають не герої, а ті, хто про героїв співає. Яскравим прикладом такого феномену був Володимир Висоцький. Граючи магічний образ «свого парня», він і справді був усюди «своїм». Співаючи про ІІ Світову – був «свій» серед фронтовиків, з альпіністськими піснями – «свій» межи альпіністів, зі спортивними – в товаристві спортсменів.
Скрізь його вважали «своїм», бо тематична палітра пісень та яскравий талант цьому сприяли. Лише згодом, дочитавши прискіпливо його біографію, я з подивом виявив, що насправді він був ексцентричним богемним наркоманом, їздив у той час чи не на єдиному на всю Москву «Мерседесі», купленому за шалені гроші, назбирані з концертів перед комуністичною елітою…
Нині маємо цілий міх таких «скрізь-своїх».
Скажімо, Сергій Міхалок, автор революційних пісень українського Євромайдану, який раптом виявився абсолютно безхребетним, коли «воінами свєта» стали його співвітчизники-білоруси. І замість революційних полум’яних речей тепер балакає щось несусвітнє про «гєополітічєскую фігню».
Або славний Славко Вакарчук, мастодонт і патріарх української патріотичної сцени, на концертах якого виплакано басейни зворушливих і сентиментальних сліз, вимахано тисячі квадратних метрів українських стягів, зрештою сам аж двічі увірував у власне месіанство і подався до парламенту, створивши найнімішу партію із промовистою назвою «Голос». І двічі вертався «упорожні», бо у Верховній Раді і без нього «співаками» хоч греблю гати…
Найактуальнішим нині прикладом «свого хлопця» є чинний очільник держави, в якій маємо щастя жити. Щоби досвідчений шоумен не зачах без звичної атмосфери і не спротивився, довкола нього створили прозору бульку локального шоу – своєрідний рятівний скафандр.
Проте часом дуже хочеться вимкнути світло і звук на цій тотальній українській сцені і дослухатися до гірких розмов людей у залі.
Володимир Гевко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
